Стих як умру то поховайте


Поховайте та вставайте: ucmopuockon — LiveJournal


9 марта 2014 г. исполнилось 200 лет со дня рождения Тараса Шевченко – художника и поэта, человека, в чей адрес многие годы раздавались и продолжают раздаваться самые высокие похвалы. «Гений украинского народа», «поэт-пророк» – эти и другие подобные оценки заполняют тысячи книг, исследований, учебников и обычных школьных сочинений. Высказывалась даже идея широчайшим образом Украиной и Россией совместно отметить юбилей Шевченко и сделать его своего рода объединяющим (и примиряющим) мероприятием. Кажется, эта идея особенно нравилась Виктору Януковичу, и он говорил о ней с некоторым вдохновением.
Но где и кто теперь Янукович, с кем примиряться сегодня России на территории растерянной и разорённой Украины? Всё это вопросы непростые и непраздничные. Без сомнения, те, кто захватил власть в Киеве, запустят обычный вал официальных восхвалений в адрес Кобзаря, однако главная правда о «поэте-пророке» вряд ли будет произнесена.
Несомненно, Тарас Шевченко оказал и по сей день оказывает влияние на состояние умов и душ всех, живущих на Украине. В этом смысле он современен. Но каково качество этого влияния? Каковы его последствия?
Оставим в стороне общеизвестное – самобытный художник, автор знаменитых строк о природе и быте Украины, рождённых под влиянием замечательного украинского фольклора. И выскажем для кого-то, может быть, неожиданную мысль: нынешний государственный переворот в Киеве, всплеск национал-радикализма и связанные с ним акты насилия и хаоса – всё это произошло под влиянием в том числе и взглядов Шевченко. Под влиянием его духа. Так что он, действительно, весьма актуальный художник, чьё дело «живёт и побеждает».
Понимаем, нужны доказательства. Особенно в день юбилея. Фактов достаточно. Более того, они всем известны. Просто государство Украина для изучения Шевченко давно уже прописало всем гражданам, с самого детства, специальные «волшебные очки» и снимать их не рекомендует.

Мы же попробуем без дополнительных приспособлений, «неюбилейно» взглянуть на Тараса Шевченко и его мощное влияние на современных украинцев. Да, быть может, перед нами неожиданно предстанут и боевики Майдана, и жертвы киевского террора, и убитые милиционеры. Но, увидев здесь «руку Кобзаря», мы, возможно, полнее поймём, чей юбилей празднуем. И задумаемся: а стоит ли тратить так много хвалебных слов?
Все помнят: одной из базовых идей киевского Майдана, идеологией его воинственных вождей является откровенная, постоянная, как зубная боль, русофобия. В широчайшем спектре – от подозрительности до бешеной злобы с призывами к расправе. Причём этот комплекс чувств и навязчивых переживаний характерен как для молодых мальчиков с битами в руках, так и для «галицких ветеранов Майдана» и в приглаженной форме для украинского истеблишмента – от гламурных телеведущих до чиновников, клерков и части «интеллигенции».
Но ведь первую культурную прививку «москалефобии» сделали нынешним деятелям «национальной революции» именно стихи Тараса. Стихи, где русский подаётся как источник беды, как враг, как некто чужой для жителя Украины, знакомы каждому со школьной и студенческой скамьи.
В широком цитировании нет никакой необходимости. Достаточно напомнить некоторые слова и выражения. В оценках Шевченко, «москали» – это бездушные чудовища, которые разрывают милые поэту могилы (стихотворение «Розрита могила»), они же – источники личного несчастья: «кохайтеся, та не з москалями» («Катерина»). Для ребёнка, зачатого от русского, поэт находит отвратительное словечко «московщеня». Ещё читаем: «Ляхи були – усе взяли/ Кров повипивали/ А москалі і світ Божий/ В путо закували..» В поэме «Сон» герой-автор с пафосом отказывается говорить по-русски. Русские императрицы у Шевченко именуются не иначе как «голодна вовчиця», «сука». В одном из стихотворений ведьма признаётся, что даже она не в силах сделать того зла, которое сотворили москали бедным казакам. И всюду один рефрен: «москалі чужі люди».
Не об этом ли кричат сегодня идеологи «украинской национальной революции»? Как и о том, что мы – разные, чужие народы. И когда в «Завещании» («Заповіт») поэт призывает окропить оковы чужой, вражеской кровью, ни у кого из современных читателей (и майданных активистов тем более) уже не возникает сомнений в том, чья это кровь.
Очевидно, что для мальчиков с коктейлями Молотова, которые в Киеве жгли представителей законной власти, такой «авторитет», как Тарас, важен, он придаёт легитимность их злобе. Оправдывает, снимает табу с бандитизма и насилия. Напомним, что на глазах киевского мэра его маленькую дочь «герои Майдана» положили в коробку, облили бензином и угрожали поджечь.
Впрочем, насилие  -  это отдельная тема. Пролистаем страницы поэмы «Гайдамаки». Некоторые сцены невозможно читать без содрогания, настолько безудержной и жестокой была фантазия «поэта-пророка».
«А Галайда, знай, гукає:/ «Кари ляхам, кари!»/ Мов скажений, мертвих ріже/ Мертвих віша, палить/ Дайте ляха, дайте жида!/ Мало мені, мало!/ Дайте ляха, дайте крові!/ Наточіть з поганих!/ Крові море… мало моря…»
А ведь эти строки десятилетиями ученикам читаются в классе, о них, как о чем-то обыденном, пишут рефераты. Вот и созревает вывод в молодой, заплутавшей душе: с врагом надо быть беспощадным. Особенно с врагом Украины. Не здесь ли истоки неслыханной жестокости киевского Майдана, о которой, наверняка, ещё узнает мир? Тяжело об этом вспоминать, но вспоминать нужно. В тридцатилетнего майора милиции из Харькова сначала дважды выстрелили, а потом смертельно раненного пытали.
Такая звериная жестокость могла родиться только в сердцах затемнённых, лишённых Бога. Но ведь и «кумир, гений и пророк» дал немало указаний на то, что Бога нет, его можно не признавать и потому бояться его не нужно. В знаменитом стихотворении «Немає Господа на небі» читаем: «Я так її, я так люблю/ Мою Україну убогу/ Що проклену святого Бога/ За неї душу погублю!». В другом месте узнаём:«…а до того я не знаю Бога». И ещё не раз слышим отчаянный вопль Кобзаря о Господе: «Немає! Немає!»
Не Удивительно, что духовные наследники Тараса на место Бога ставят иные ценности. Украину, которая выше Бога и ради которой можно творить беззакония. А также пресловутые ценности «европейские». То есть поклонение своему «хочу», похоти, извращениям. Например, в стихотворении «Великомученице Кумо» содержится откровенная, ныне европейски востребованная проповедь разврата и нецеломудрия девушек: «Дурна єси та нерозумна! /... ти, кумасю, спала, спала, / Пишалася, та дівувала, / Та ждала, ждала жениха, / Та ціломудріє хранила, / Та страх боялася гріха / Прелюбодійного... / Дівуєш, молишся, та спиш, / Та матір божію гнівиш / Своїм смиренієм лукавим. / Прокинься, кумо, пробудись / Та кругом себе подивись, / Начхай на ту дівочу славу / Та щирим серцем, нелукаво / Хоть раз, сердего, соблуди».
А если мы добавим, что мрачные образы и мысли Шевченко всегда приходились по душе самым отчаянным врагам Православия и врагам России, что именно за ненависть к русским фашисты разрешили ставить портреты Шевченко рядом с портретом Гитлера, что среди сегодняшних униатов, «окормлявших» Майдан, существует давний культ Тараса, то картина официального, общедержавного празднования будет существенно дополнена.
Кем же на самом деле был этот даровитый художник и не лишённый способностей (хотя и крайне необразованный) человек, заразивший своими тягостными и безбожными переживаниями многие поколения на два века вперед? Святые отцы православной веры учат: душа, отвернувшаяся от Бога, входит в связь с мрачным демонским миром, становится жертвой и прибежищем его обитателей. Не отсюда ли вспышки поистине сатанинской злобы в отдельных стихах Шевченко и в сердцах его нынешних духовных наследников?
Видимо, среди нынешних юбилейных торжеств, которые проходят на руинах Киева и украинской государственности, стоило бы не гордиться гением, а помолиться о несчастной душе Тараса Шевченко. И при этом звуки юбилейных фанфар приглушить. Народу Украины теперь совсем не до них.

Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

ucmopuockon.livejournal.com

ТАРАС ШЕВЧЕНКО “ЯК УМРУ, ТО ПОХОВАЙТЕ” – Книги, що говорять

Вірш обов’язкової програми української літератури 7 класу начитав спецівльно для соціального проекту “Книги, що говорять” Михайло Войчук.
Аудіомонтування здійснила волонтер Оксана Радушинська.
Відеомонтаж – Тетяна Горбань.
Дякуємо нашим волонтерам за прекрасну роботу!
Аналіз вірша «Заповіт» Шевченка — тема, ідея, художні засоби, жанр, композиція та інші питання розкриті в цій статті. «Заповіт перекладено більше як на 50 мов народів світу. Виникло навіть прислів’я: «Шевченків «Заповіт» облетів увесь світ». «Заповіт» Шевченко аналіз «Заповіт» рік написання: 1845 Жанр: ліричний вірш. Вид лірики: громадянська. Провідний мотив: заклик до повалення експлуататорського ладу й розбудови нового вільного суспільства. Віршовий розмір: хорей Тема «Заповіт»: заклик до українського народу звільнитися від кайданів самодержавства, боротися за вільне життя, відстоювати інтереси простого люду. Ідея «Заповіт»: віра поета у світле майбутнє України. Основна думка: змінити соціальний устрій гноблених можна тільки революційним шляхом. Художні засоби «Заповіт» Епітети: «степ широкий», «Вкраїна мила», «лани широкополі», «вража зла кров», «сім’ї великій… вольній, новій», «незлим тихим словом», «синєє море». Повтори: «Як… було…», «реве ревучий», «в сім’ї…». «Заповіт» композиція За формою своєю «Заповіт» — монолог ліричного героя. Він складається з шести строф, котрі об’єднані попарно і тому утворюють ніби три ступеня, три градації, кожна з яких має свою окрему провідну думку, свій ритм і свою інтонацію. У той час всі вони об’єднані в одну гармонійну цілість. Експозиція: Як умру, то поховайте… На Вкраїні милій… Зав’язка: Як понесе з України Кров ворожу. Кульмінація: …Вставайте, Кайдани порвіте. Розв’язка: І мене… Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом. «Заповіт» ідейно-художній аналіз Це розвиток-переживання ліричного героя про долю народу. У розгортанні сюжету можна виділити три частини, пов’язані між собою за допомогою інтонацій. Перші слова «Заповіту» вражають своєю граничною простотою, навіть буденністю. Тут нема і сліду «декларативності». Поет від імені ліричного «Я» висловлює свою останню волю. Неначе батько зібрав синів перед смертю і лагідно, спокійно, без жалю і зітхань, як колись загадував їм чергову роботу, нині просить з ледь помітною журбою поховати його, як годиться. Але в цій простоті — глибина думки і образу. Кількома звичайними словами намальована ціла картина. Разом із собою поет силою поетичного слова підняв своїх читачів на таку височінь, звідки вони оглядають Україну від краю до краю, відчувають себе господарями цієї краси, цієї величі і усвідомлюють співгромадянську відповідальність за долю рідної Вітчизни. Символічними є образи: ревучий Дніпро, широкий степ, широкополі лани,— бо вони — свідки «козацької слави». Бути похованим «на могилі» — означає знайти останній притулок на козацькому кургані і розділити участь оборонців рідного краю. Тому початок твору свідчить про невіддільність постаті поета від України. У двох наступних парах строф поет уже думає не про себе, не про свою смерть, а думає і турбується за долю рідного народу, його майбутнє. Відчувається хвилювання автора: рядки тут більш енергійні, поривчасті, з недомовленостями. Якщо станеться так, що Дніпро «понесе з України у синєє море кров ворожу…», тобто коли будуть знищені усі кати його народу, а трудящі стануть вільними і щасливими, він готовий полинути з вдячності до бога і молитися йому, а значить, і вірити в нього. Пов’язавши перші дві строфи з третьою словом «поховайте», Шевченко звертається до рідного народу з наказом-порадою революційного повалення існуючого ладу: …вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте. Рядки ці — вибух пристрасті поета, його найзаповітніше бажання, здійсненню котрого він віддав усі сили і помисли. Це програма його життя, за виконання якої він мужньо боровся. Вмираючи (як він думав) і не встигнувши побачити свій народ вільним, він хоче, щоб хоч після смерті здійснилась його мрія. Поет-трибун прямо говорить народові, що порвати кайдани неволі (символ соціального і національного гніту) можна тільки шляхом збройної боротьби, в котрій проллється кров. Але це буде справедлива війна: епітети «вража зла кров» вказують прямо, що йдеться про тиранів-царів, панів-кріпосників та інших гнобителів трудящих. Інакше пани ніколи не віддадуть своєї влади. Закінчується «Заповіт» дуже оригінально. В останній строфі особисті й громадянські мотиви зливаються в один. Після емоційного спалаху-заклику відчувається спад напруження і перехід до інтимного світу поета, його мрій. Непохитно вірячи, що народ збудує нове суспільство — «велику сім’ю, вольну, нову». У от у цьому прекрасному суспільстві, за яке боровся і страждав поет, нехай не забудуть його. Хай інколи мати-Вітчизна згадує «незлим тихим словом» свого вірного сина. Це друге його особисте прохання. І дуже скромне. В одному з варіантів було «тихим добрим словом», але поет замінив «добрим» на «незлим».

Джерело: http://dovidka.biz.ua/zapovit-shevchenko-analiz/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua

Щиро,
команда ГО “ВІР в Україну”

Увага! Цей матеріал заборонено використовувати з метою отримання прибутку!

virvua.info

Завещание (стихотворение) — Википедия

Материал из Википедии — свободной энциклопедии

Текущая версия страницы пока не проверялась опытными участниками и может значительно отличаться от версии, проверенной 11 октября 2017; проверки требуют 3 правки. Текущая версия страницы пока не проверялась опытными участниками и может значительно отличаться от версии, проверенной 11 октября 2017; проверки требуют 3 правки.

«Завеща́ние» (укр. Заповіт, другой распространённый вариант перевода — «Завет») — программное стихотворение в форме послания-«завещания» Тараса Шевченко, написанное 25 декабря 1845 года в Переяславе.

Стихотворение имело и имеет большое влияние на украинскую культуру, в частности, было положено в основу музыкальных произведений ряда композиторов, активно используется в культурной жизни, переведено на более 150 языков народов мира.

«Завет» стал основой для музыкальных произведений большого числа композиторов.

Впервые произведение положил на музыку Николай Лысенко (в 1868 году, для мужского хора, соло тенора и фортепиано, 2-я редакция — 1877 год).

Самой популярной стала близкая к украинским народно-песенных интонациям мелодия к «Завету», созданная в 1870-х годах Г. Гладким, позже отредактированная Лысенко, и изданная в Полтаве Г. Маркевичем. Мелодия долгое время считалась народной. Её хоровые обработки осуществили Яков Степовой, Кирилл Стеценко, Порфирий Демуцкий, Александр Александров, А. Спендиаров и другие.

На текст «Завета» написаны и музыкальные произведения крупных форм: кантаты Василия Барвинского (1918), Станислава Людкевича (1934, вторая редакция — 1955), Бориса Лятошинского (1939), Льва Ревуцкого (1939), симфоническая поэма Рейнгольда Глиэра (1939).

В 4 акте оперы Сергея Прокофьева «Семен Котко» есть хор на текст «Завета» с оригинальной музыкой Прокофьева.

Мелодия Гладкого к «Завету» положена в основу вокально-симфонической картины Дмитрия Кабалевского в сцене похорон Василия Боженко в киноэпопее «Щорс» Александра Довженко.

Всего существует более 60 музыкальных интерпретаций «Завета»[1].

Перевод на чеченский язык, сделан переводчиком Висади Нагаев, в Стокгольм 2015 год

  • Шевченковский словарь. Том 1 / Институт литературы имени Т. Г. Шевченко Академии Наук УССР. — К.: Главная редакция УРЕ, 1978. — С. 230—231.

ru.wikipedia.org

Як умру, то поховайте Мене на могилі Серед степу широкого На Вкраїні милій чьё это стихотворение

Заповіт (Т. Г. Шевченко) Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий. Что в переводе: Завещание Как умру, похороните На Украйне милой, Посреди широкой степи Выройте могилу, Чтоб лежать мне на кургане, Над рекой могучей, Чтобы слышать, как бушует Старый Днепр под кручей. Другой вариант перевода: Как умру, похороните Меня на могиле, Посреди степи широкой, В Украине милой, Чтоб поля её большие, И Днепро, и кручи Было видно, было слышно, Как ревёт ревучий.

Если не ошибаюсь, Тарас Шевченко

Тарас Шевченко

Может, Вилям Шикспир? Очень по стилю похоже. А вообще-то это стихотворение все с детства знают.

Тарас Шевченко.

Перевод не правильный. Не "на Украине милой", а "на Родине милой".

В его рукописном подлиннике это выглядет так: Якъ умру то поховайте Мене на могили Середъ степу широкого На вкраини милiй, Шобъ ланы широкополи И Днипро и кручи Було видно було чуты, Якъ реве ревучiй. Якъ понесе зъ украины У сынlъе море - -Кровъ ворожу. ..отойди я И ланы, и горы Все покину.. и полыну До самого Бога Молытися.. а поки що.. Я незнаю - бога Прокиньтеся жъ браты мои Кайданы порвите И вражою злою кровью Волю окропите. И мене в Семьи велыкiй Въ семьи вольнiй новiй Незабудьте помянуты Тихим добрымъ словомъ. Т. Ш.

Однако, НА Украине. Сам Шевченко.

touch.otvet.mail.ru

Тарас Шевченко - Заповіт (Як умру, то поховайте ...) (АНАЛІЗ) / Бібліотека Української Літератури – UkrClassic.com.ua

 

Аналіз твору

Тараса Шевченка "Заповіт"

1845 р.

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: громадянська.

Провідний мотив: заклик до повалення експлуататорського ладу й розбудови нового вільного суспільства.

Віршовий розмір: хорей.

Про твір: у грудні 1845 р. Т. Шевченко, гостюючи на Переяславщи­ні, захворів на запалення легенів. У ті часи ця хвороба була смертель­ною, тому поет вирішив написати прощального вірша. Ним і став «За­повіт», проте цю назву вірш здобув пізніше: спочатку він був без заго­ловка, пізніше в різних передруках називався «Завіщанієм» та «Дум­кою», а лише після смерті поета вірш дістав сучасну назву.

«Заповіт» за змістом чітко ділиться на три частини (по дві чотири­рядкові строфи), кожна з яких має свою провідну думку, тобто ідею. У першій частині автор заповідає поховати його в рідному краї, де «ла­ни широкополі, і Дніпро, і кручі…». Коли читаємо ці рядки, перед нами розкривається панорама всієї України з її красою й величчю, починає­мо усвідомлювати громадянську відповідальність за її долю — так про­буджується патріотизм. У другій частині «Заповіту» Т. Шевченко спо­нукає співвітчизників скинути із себе кайдани й боротися за краще жит­тя, за волю. А в заключній частині поет закликає після знищення гноби­телів побудувати нову, вільну сім’ю народів.

ukrclassic.com.ua


Смотрите также



© 2011-
www.mirstiha.ru
Карта сайта, XML.