Шевченко тарас стих


Тарас Шевченко. Стихи. Читать онлайн

Литературное наследие Шевченко, центральную роль в котором играет поэзия, в частности сборник «Кобзарь», считается основой современной украинской литературы и во многом литературного украинского языка.  Relax.com.ua предлагает лучшие стихи для прочтения онлайн.

Узнайте историю жизни легендарного поэта, побывав на увлекательной экскурсии

Экскурсия по Шевченковским местам

Хотите вернуться на два столетия назад, в эпоху великого Кобзаря? Вы побываете в Переяслав-Хмельницком, в Музее “Заповиту”. Это тот самый дом-музей, в стенах которого в 1845 году Шевченко завещал свою волю народу. Затем в Музее кобзарства. Еще вас ждет бесподобный Витачов с его знаменитой церковью, которую реконструировали по рисункам поэта. И, наконец, живописный город Канев. В этом месте перевернется ещё одна страничка истории, последняя в жизни украинского гения. Интересно? Не сомневайтесь, очень интересно! Ждём вас!

Минають дні, минають ночі

Минають дні, минають ночі,
Минає літо, шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь…

Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої,
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні… то проклинать
І світ запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше – спати, спати
І спати на волі,
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!
Доле, де ти, доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої! злої!

21 грудня 1845, Вюнища

Заповіт

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани, і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися… а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

25 грудня 1845, в Переяславі

Мені тринадцятий минало

Мені тринадцятий минало.1
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в бога ……
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся богу… І не знаю,
Чого маленькому мені
Тойді так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось1!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось…
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята!
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу.
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала …..

Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє… лани, гаї, сади!..
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.

Бридня!.. а й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому господь не дав дожить
Малого віку у тім раю.
Умер би, орючи на ниві,
Нічого б на світі не знав.
Не був би в світі юродивим,
Людей і бога не прокляв!

Друга половина 1847, Орська кріпость

Не гріє сонце на чужині

Не гріє сонце на чужині,
А дома надто вже пекло.
Мені невесело було
Й на нашій славній Україні.
Ніхто любив мене, вітав,
І я хилився ні до кого,
Блукав собі, молився богу
Та люте панство проклинав.
І згадував літа лихії,
Погані, давнії літа,
Тойді повісили Христа,
Й тепер не втік би син Марії!
Нігде не весело мені,
Та, мабуть, весело й не буде
І на Украйні, добрі люде;
Отже таки й на чужині.
Хотілося б… та й то для того,
Щоб не робили москалі
Труни із дерева чужого,
Або хоч крихотку землі
Із-за Дніпра мого святого
Святії вітри принесли,
Та й більш нічого. Так-то, люде,
Хотілося б… Та що й гадать…
Нащо вже й бога турбовать,
Коли по-нашому не буде.

Друга половина 1847, Орська кріпость

І виріс я на чужині

І виріс я на чужині,
І сивію в чужому краї:
То одинокому мені
Здається – кращого немає
Нічого в бога, як Дніпро
Та наша славная країна…
Аж бачу, там тілько добро,
Де нас нема. В лиху годину
Якось недавно довелось
Мені заїхать в Україну,
У те найкращеє село…
У те, де мати повивала
Мене малого і вночі
На свічку богу заробляла;
Поклони тяжкії б’ючи,
Пречистій ставила, молила,
Щоб доля добрая любила
Її дитину… Добре, мамо,
Що ти зарані спать лягла,
А то б ти бога прокляла
За мій талан.

Аж страх погано
У тім хорошому селі.

Чорніше чорної землі
Блукають люди, повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур’яном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!..

І я, заплакавши, назад
Поїхав знову на чужину.

І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини,
А препоганії пани
Жидам, братам своїм хорошим,
Остатні продають штани…

Погано дуже, страх погано!
В оцій пустині пропадать.
А ще поганше на Украйні
Дивитись, плакать – і мовчать!

А як не бачиш того лиха,
То скрізь здається любо, тихо,
І на Україні добро.
Меж горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,

Красується, любується
На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села,
А у селах у веселих
І люде веселі.
Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в Украйні.

Друга половина 1848, Косарал

 

relax.com.ua

Вірші Тараса Шевченка для дітей – читати онлайн

Вірші Тараса Шевченка для дітей та школярів читати онлайн, з душевним теплом і сердечністю ставився Шевченко до дітей, що відбилося у його творах.
Вірші Тараса Григоровича Шевченка повинен знати кожен, адже “Кобзар” – це друга Біблія для українців.

Багато поезій присвятив Шевченко Тарас долі дітей – сиріт, адже й сам залишився дуже рано сиротою і тому знав, як це важко – жити без батьків, без будь – якої підтримки серед людей. Читаючи рядки таких творів, як “І золотої й дорогої…”, “Думка”, “На Великдень на соломі”, розумієш, яка тяжка доля у дітей, які залишилися на світі самотніми.

Вірші Тараса Григоровича Шевченка для дітей 1 класу 2, 3, 4, 5, 6 класів  обділені батьківською любов’ю та ласкою, сироти змушені покластися на людську доброту та милосердя. Вони ходять у лахмітті, найчастіше босоніж, бо не мають взуття, і перебиваються шматком хліба. Щоб якось прожити, не померти з голоду, діти змушені йти у найми, важко працювати, а відтак – бути повністю залежними від панів.

Сюжети віршів “Мені тринадцятий минало” та “Якби ви знали, паничі…” списані з його власного життя. За емоційним сприйняттям та атмосферою, ці два вірші кардинально різняться між собою.

Вірші про Тараса Григоровича Шевченка для дітей від поетів Рівненщини: “На іменини Т.Шевченка” (Любов Пшенична), “Розковую оголені слова” (Богдан Столярчук), “Офорт 1860 року” (Микола Тимчак), “Пам’яті Шевченка” (Сергій Рачинець), “Міг би жити спокійно і мирно” (Вікторія Климентовська), “А в нього були очі сині” (Грицько Чубай), “Думи в казематі” (Олександр Богачук), “Автопортрет зі свічкою” (Лідія Рибенко), “Кобзар на Волині” (Любов Пшенична).

gumoreska.in.ua

Вірші Шевченка | Збірка віршів Тараса Григоровича Шевченка

Оксані К……ко
На пам’ять того, що давно минуло

Вітер в гаї нагинає
Лозу і тополю,
Лама дуба, котить полем
Перекотиполе.
Так і доля: того лама,
Того нагинає;
Мене котить, а де спинить,
І сама не знає —
У якому краю мене заховають,
Де я прихилюся, навіки засну.
Коли нема щастя, нема талану,
Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,
Не скаже хоть на сміх: «Нехай спочиває;
Тілько його й долі, що рано заснув».
Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!
І ти не згадаєш того сироту,
Що в сірій свитині, бувало, щасливий,
Як побачить диво — твою красоту.
Кого ти без мови, без слова навчила
Очима, душею, серцем розмовлять.
З ким ти усміхалась, плакала, журилась,
Кому ти любила Петруся співать.
І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!
А я й досі плачу, і досі журюсь,
Виливаю сльози на мою Мар’яну,
На тебе дивлюся, за тебе молюсь.
Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,
І сестру Мар’яну рястом уквітчай,
Часом на Петруся усміхнись, щаслива,
І, хоч так як жарти, колишнє згадай.

Санкт-Петербург,
ноября 22, 1841 року

І

У неділю на вигоні
Дівчата гуляли,
Жартували з парубками,
Деякі співали —
Про досвітки-вечірниці
Та як била мати,
Щоб з козаком не стояла.
Звичайне, дівчата…
То про своє все й співають,
Яка про що знає…
Аж ось з хлопцем старий кобзар
В село шкандибає.
В руках чоботи, на плечах
Латана торбина
У старого; а дитина!
Сердешна дитина!
Обідране; ледви-ледви
Несе ноженята…
(Достеменний син Катрусі).
Дивляться дівчата…
«Кобзар іде! Кобзар іде!»
Та всі, якомога,
Хлопців кинули, побігли
Зустрічать сліпого!
«Діду, серце, голубчику,
Заграй яку-небудь.
Я шага дам».— «Я — черешень».
«Всього, чого треба,—
Всього дамо… одпочинеш,
А ми потанцюєм…
Заграй же нам яку-небудь».
«Чую, любі, чую…
Спасибі вам, мої квіти,
За слово ласкаве.
Заграв би вам, та, бачите,
Справи нема… справи.
Учора був на базарі,
Кобза зопсувалась…
Розбилася…» — «А струни є?»
«Тілько три осталось».
«Та хоч на трьох яку-небудь».
«На трьох… Ох, дівчата!
І на одній колись-то грав,
Та ба, вже не грати…
Постривайте, мої любі,
Трошки одпочину.
Сядьмо, хлопче». Посідали.
Розв’язав торбину,
Вийняв кобзу, разів зо два
Ударив по рваних.
«Що б вам заграть? постривайте.
Черницю Мар’яну—
Чи чували?» — «Ні, не чули».
«Слухайте ж, дівчата,
Та кайтеся… Давно колись
Була собі мати,
Був і батько, та не стало;
Осталась вдовою,
Та й не молодою,
І з волами,
І з возами,
Й малою дочкою.
Росла дочка Мар’яна,
А виросла, як панна,—
Кароока
І висока,
Хоч за пана гетьмана.
Стала мати гадати
Та за пана єднати.
А Мар’яна
Не до пана
Виходила гуляти,
Не до пана старого,
Усатого, товстого,
А з Петрусем
В гаю, в лузі
Що вечора святого —
Розмовляла,
Жартувала,
Обнімала, мліла…
А іноді усміхалась,
Плакала, німіла…
«Чого ж плачеш, моє серце?»
Петро запитає;
Вона гляне, усміхнеться:
«І сама не знаю…»
«Може, думаєш, покину?
Ні, моя рибчино,
Буду ходить, буду любить,
Поки не загину!..»
«Хіба було коли в світі,
Щиро що кохались,
Розійшлися, не взялися
Й живими остались?
Ні, не було, мій голубе.
Ти чув, що співають…
То кобзарі вигадують,
Бо, сліпі, не знають,
Бо не бачать, що є брови
Чорні, карі очі,
І високий стан козачий,
І гнучкий дівочий.
Що є коси, довгі коси,
Козацька чуприна…
Що на мову на Петрову
В глухій домовині
Усміхнуся; скажу йому:
«Орле сизокрилий,
Люблю тебе й на сім світі,
Як на тім любила».
Отак, серце, обнімемось,
Отак поцілую,
Нехай вкупі закопають…
Умру… не почую.
Не почую…» Обнялися,
Обнялись, зомліли…
Отак вони любилися!
На той світ хотіли
Обнявшися переступить;
Та не по їх стало!
Щовечора сходилися,
І мати не знала,
Де Мар’яна до півночі
І з ким розмовляє?
«Воно мале ще, дитина,
Нічого не знає».
Угадала стара мати,
Та не все вгадала,
Знать, забула, що колись-то
Сама дівувала.
Угадала мати: Мар’яна-дитина
Не знає, як треба на сім світі жить.
Думала — ні люди, ані домовина
З Петром не розрізнять… уміла любить.
Думала, що тілько кобзарі співають,
Бо, сліпі, не бачать карих оченят;
Що тілько лякають молодих дівчат…
Лякають, дівчата, правдою лякають!
І я вас лякаю, бо те лихо знаю,
Бодай його в світі нікому не знать —
Того, що я знаю… Минуло, дівчата!
Серце не заснуло, я вас не забув.
Люблю вас і досі, як діточок мати,
Буду вам співати, поки не засну.
Тойді ж, мої любі, як мене не стане,
Згадайте про мене, про мою Мар’яну;
Я вам з того світа, любі, усміхнусь,
Усміхнуся…» — та й заплакав.
Дивились дівчата,
Не питали, чого плаче?
Та й нащо питати?
Минулося. Помагало
Ласкаве дівоче
Щире слово… «Вибачайте…—
Утер сліпі очі.—
Вибачайте, мої любі,
Нехотя журюся.
Так от, бачите, Мар’яна
З убогим Петрусем
Щовечора розмовляла,
І мати не знала,
Дивувалась, що се таке
Мар’яну спіткало?
Чи не пристріт? Сяде шити —
Не те вишиває;
Замість Гриця, задумавшись,
Петруся співає.
Часом сонна розмовляє,
Подушку цілує…
Мати спершу сміялася,
Думала — жартує,
Потім бачить, що не жарти,
Та й каже: «Мар’яно!
Треба буде старостів ждать,
Та, може, й од пана!
Ти вже виросла нівроку,
Уже й дівувала;
Я вже думаю, що, бачиш…—
Насилу сказала,—
Що вже й заміж, коли теє…»
«А за кого, мамо!?»
«Хто вподоба, тому й оддам».
Співає Мар’яна:

«Оддай мене, моя мамо,
Та не за старого,
Оддай мене, моє серце,
Та за молодого.
Нехай старий бурлакує,
Гроші заробляє,
А молодий мене любить,
Долі не шукає.
Не шукає, не блукає
Чужими степами.
Свої воли, свої вози,
А між парубками,
Як маківка меж квітками,
Цвіте, розцвітає.
Має поле, має волю,
Та долі не має.
Його щастя, його доля —
Мої чорні брови,
Довгі вії, карі очі,
Ласкавеє слово.
Оддай мене, моя мамо,
Та не за старого,
Оддай мене, моє серце,
Та за молодого».

«Дочко моя, Мар’яно,
Оддам тебе за пана,
За старшого, багатого,
За сотника Івана».
«Умру, серце мамо,
За сотником Іваном».
«Не вмреш, будеш панувати,
Будеш діток годувати».
«Піду в найми, піду в люди,
А за сотником не буду».
«Будеш, дочко Мар’яно,
За сотником Іваном».
Заплакала, заридала
Сердешна Мар’яна.
«За старого… багатого…
За сотника Івана…» —
Сама собі розмовляла,
А потім сказала:
«Я ще, мамо, не виросла,
Ще не дівувала.
Бо ти мене не пускала
Вранці до криниці,
Ні жита жать, ні льону брать,
Ні на вечірниці,
Де дівчата з парубками
Жартують, співають
Та про мене, чорнобриву,
Нишком розмовляють:
«Багатого дочка батька,
Шляхетського роду».
Тяжко мені. Тяжко, мамо!
Нащо дала вроду
Нащо брови змальовала?
Дала карі очі?
Ти все дала, тілько долі,
Долі дать не хочеш!
Нащо ж мене годувала?
Нащо доглядала?
Поки лиха я не знала,
Чом не заховала?»
Не слухала стара мати,
Лягла спочивати.
А Мар’яна за сльозами
Ледве вийшла з хати.

II

«Ой гоп не пила,
На весіллі була,
До господи не втрапила,
До сусіда зайшла,
А в сусіда
До обіда
В льоху спати лягла.

Із льоху та в льох,
Завертали в горох,
І в коморі, і надворі
З нежонатим удвох
Пустували,
Жартували,
Зопсували горох.

Ой гоп не сама —
Напоїла кума
І привела до господи.
Не побачив Хома.
Хомо, в хаті
Ляжем спати.
Хоми дома нема.

Тряси ж тебе трясця, Хомо!
Я не ляжу спати дома,
А до кума
До Наума
Піду в клуню на солому.

Ануте, напилась!
Наша, наша придалась!
Червоніє хвартушина:
Роду чесного дитина».

Отак ордою йшли придани,
Співали п’яні; а Мар’яна
Крізь тин дивилася на те.
Не додивилася, упала
І тяжко, тяжко заридала.
Таке-то лихо, і за те,
Що щиро любить. Тяжко, діти,
Вік одинокому прожить,
А ще гірше, мої квіти,
Нерівню в світі полюбить.
Дивіться на мене: я виплакав очі.
Мені їх не шкода, мені їх не жаль.
Ні на що дивиться: ті очі дівочі…
Що колись… колись-то… Думи та печаль,
А більше нічого не мав я й не маю,
А з грішми такими тяжко в світі жить.
Під тином ночую, з вітром розмовляю,
Соромляться люди у хату пустить
І привітать словом старого каліку.
Укороти, боже, молодого віку
Тому, хто не має талану любить.
Легше, мої любі, покриться землею,
Ніж бачить, як другий, багатий, старий,
Цілує за гроші, вінчається з нею…
О боже! мій боже! волею своєю
Розбий моє тіло і душу розбий».

Заридав кобзар, заплакав
Сліпими очима.
Дивувалися дівчата:
Вже смерть за плечима,
А він, сліпий, сивоусий,
Про колишнє плаче.
Не дивуйтеся, дівчата,
На старі козачі
Щирі сльози. То не роса
Вранці при дорозі
На спориші і не ваші
Дуже дрібні сльози.
Наплакався. Струни рвані
Три перебирає.
«Аж до вечора Мар’яна
У темному гаю
Проплакала; прийшов Петрусь,—
Вона розказала
Все, що чула од матері
І що сама знала,—
І не втерпіла, сказала,
Як п’яні придани
Йшли по улиці, співали.
«Мар’яно, Мар’яно!
Чом ти не убога! чом я не багатий!
Чом у мене коней вороних нема?
Не питала б мати, де ходиш гуляти,
З ким коли стояла. Питала б сама,
Сама свого серця; дала б йому волю
Любить, кого знає. Я б тебе сховав
Далеко! далеко! щоб ніхто не знав,
Щоб ніхто не бачив, де витає доля,
Моя доля, моє щастя,
Ти, моя Мар’яно.
Чом не ти в сірій свитині,
Чом я не в жупані?»
А Мар’яна, як дитина
Без матері, плаче.
Петро стоїть коло неї,
Нічого не бачить —
Тілько сльози Мар’янині;
А сльози дівочі
І серед дня лихо роблять.
А що ж серед ночі?
«Не плач, серце, єсть у мене
І сила, і воля,
Люби мене, моє серце,
Найду свою долю.
За високими горами,
За широкими степами,
На чужому полі,
По волі-неволі
Найду свою долю!
Не в свитині, а сотником
До тебе вернуся,
Не в бур’яні — серед церкви
Обнімеш Петруся,
Обнімемось, поцілую —
Дивуйтеся, люди!
А ти стоїш, червонієш…»
«Коли-то те буде?»
«Швидко, швидко, моя рибко,
Молись тілько богу.
Іди в хату, лягай спати.
А я край дороги
Серед степу помолюся
Зорям яснооким,
Щоб без мене доглядали
Тебе, одиноку.
Серед степу одпочину».
«Хіба сю ніч кинеш?
Хіба зараз?..» — «Я жартую.
Тепер Україну
Ні москалі, ні татари —
Ніхто не воює».
«А я чула, що ляхи йдуть».
«То вони жартують.
Розійдемось, моє серце,
Поки не світає.
Чого ж знову заплакала?»
«І сама не знаю».

shevchenkoua.wordpress.com

Тарас Шевченко – стихи на украинском языке, классические произведения украинского поэта

Категория: Поздравления » Стихи Тарас Шевченко, стихи которого собраны в этой статье – известный украинский поэт, который известен в истории как очень разноплановый человек. Эта отображается и в его произведениях, которые здесь предлагаются на украинском, его родном языке. Перевод на русском не требуется, так как многие слова интуитивно поняты или очень похожи. Здесь Вы найдете такие произведения как "Кобзарь", "Як умру, то поховайте" и другие короткие или длинные произведения для детей. Украина стала родиной для многих известных поэтов с мировым именем, и этого человека историки и литераторы включают в их число. Если Вам нравится украинское творчество – читайте на здоровье.

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.

***

Ой діброво — темний гаю!
Тебе одягає
Тричі на рік... Багатого
Собі батька маєш.
Раз укриє тебе рясно
Зеленим покровом —
Аж сам собі дивується
На свою діброву...
Надивившись на доненьку
Любу, молодую,
Возьме її та й огорне
В ризу золотую
І сповиє дорогою
Білою габою —
Та й спать ляже, втомившися
Турбóю такою.

***

Над Дніпровою сагóю
Стоїть явор меж лозою,
Меж лозою з ялиною,
З червоною калиною.
Дніпро берег риє-риє,
Яворові корінь миє.
Стоїть старий, похилився,
Мов козак той зажурився.
Що без долі, без родини
Та без вірної дружини,
І дружини і надії
В самотині посивіє!
Явор каже: — Похилюся
Та в Дніпрові скупаюся. —
Козак каже: — Погуляю
Та любую пошукаю. —
А калина з ялиною
Та гнучкою лозиною,
Мов дівчаточка із гаю
Вихожаючи, співають;
Повбирані, заквітчані
Та з таланом заручені,
Думки-гадоньки не мають,
В’ються-гнуться та співають.

***

Встала весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила;
І на полі жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранці зустрічає.

***

Тече вода з-під явора
Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явор молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.
Тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпощуться качаточка
Помеж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.
Тече вода край города.
Вода ставом стала.
Прийшло дівча воду брати,
Брало, заспівало.
Вийшли з хати батько й мати
В садок погуляти,
Порадитись, кого б то їм
Своїм зятем звати?

***

За сонцем хмаронька пливе

За сонцем хмаронька пливе,
Червоні поли розстилає
І сонце спатоньки зове
У синє море: покриває
Рожевою пеленою,
Мов мати дитину.

***

Не женися на багатій, бо вижене з хати;
Не женися на убогій, бо не будеш спати.
Оженись на вольній волі, на козацькій долі;
Яка буде, така й буде, — чи гола, то й гола! —
Та ніхто не розважає, ніхто не питає:
Чого болить? і де болить? — сам про теє знаєш.
У двох, кажуть, і плакати — мов легше неначе...
Брешуть люде: легше плакать, як ніхто не бачить.

***

Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу.
Посиджу я і походжу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати.
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І в малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха…
Запалиш рай мій самотний.

***

Діамант дорогий на дорозі лежав, —
Тим великим шляхом люд усякий минав,
І ніхто не пізнав діаманта того.
Йшли багато людей і топтали його,
Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов,
І в пилу на шляху діамант він найшов.
Камінець дорогий він одразу пізнав,
І додому приніс, і гарненько, як знав,
Обробив, обточив дивний той камінець,
І уставив його у коштовний вінець.
Сталось диво тоді: камінець засіяв,
І промінням ясним всіх людей здивував,
І палючим огнем кольористе блищить,
І проміння його усім очі сліпить.

***

Так в пилу на шляху наша мова була,
І мислива рука її з пилу взяла.
Полюбила її, обробила її,
Положила на ню усі сили свої,
І в народний вінець, як в оправу, ввела,
І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.
І на злість ворогам засіяла вона,
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.
І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить.
Хай же ті вороги поніміють скоріш,
Наша ж мова сія щогодини ясніш!
Хай коштовним добром вона буде у нас,
Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,
Щоб, поглянувши сам на створіння своє,
Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!»

***

Реве та стогне Дніпр широкий,
сердитий вітер завива,
додолу верби гне високі,
горами хвилю підійма.
І блідний місяць на ту пору
із хмари де-де виглядав,
неначе човен в синім морі,
то виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
ніхто ніде не гомонів,
сичі в гаю перекликались,
та ясен раз у раз скрипів.

***

Барвінок цвів і зеленів...

Барвінок цвів і зеленів,
Слався, розстилався;
Та недосвіт перед світом
В садочок укрався.
Потоптав веселі квіти,
Побив... Поморозив...
Шкода того барвіночка
Й недосвіта шкода!

***

А нумо знову віршувать

А нумо знову віршувать.
Звичайне, нишком. Нумо знову,
Поки новинка на основі,
Старинку божу лицювать.
А сиріч... як би вам сказать,
Щоб не збрехавши... Нумо знову
Людей і долю проклинать.
Людей за те, щоб нас знали
Та нас шанували.
Долю за те, щоб не спала
Та нас доглядала.
А то бач, що наробила:
Кинула малого
На розпутті, та й байдуже,
А воно, убоге,
Молодеє, сивоусе,—
Звичайне, дитина,—
І подибало тихенько
Попід чужим тином
Аж за Урал. Опинилось
В пустині, в неволі...
Як же тебе не проклинать,
Лукавая доле
Не проклену ж тебе, доле,
А буду ховатись
За валами. Та нищечком
Буду віршувати,
Нудить світом, сподіватись
У гості в неволю
Із-за Дніпра широкого
Тебе, моя доле!

***

Бували войни й військовії свари...

Бували войни й військовії свари:
Галаґани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї
Було добра того чимало.
Минуло все, та не пропало,
Остались шашелі: гризуть,
Жеруть і тлять старого дуба...
А од коріння тихо, любо
Зелені парості ростуть.
І виростуть; і без сокири,
Аж зареве та загуде,
Козак безверхий упаде,
Розтрощить трон, порве порфиру,
Роздавить вашого кумира,
Людськії шашелі. Няньки,
Дядьки отечества чужого!
Не стане ідола святого,
І вас не стане,— будяки
Та кропива — а більш нічого
Не виросте над вашим трупом.
І стане купою на купі
Смердячий гнів,— і все те, все
Потроху вітер рознесе,
А ми помолимося богу
І небагатії, невбогі.

***

Буває, в неволі іноді згадаю ...

Буває, іноді старий
Не знає сам, чого зрадіє,
Неначе стане молодий,
І заспіває... як уміє.
І стане ясно перед ним
Надія ангелом святим,
І зоря, молодость його,
Витає весело над ним.
Що ж се зробилося з старим,
Чого зрадів оце? Того,
Що, бачите, старий подумав
Добро якесь комусь зробить.
А що ж, як зробить? Добре жить
Тому, чия душа і дума
Добро навчилася любить!
Не раз такому любо стане,
Не раз барвінком зацвіте.
Отак, буває, в темну яму
Святеє сонечко загляне,
І в темній ямі, як на те,
Зелена травка поросте.

***

В казематі

Згадайте, братія моя…
Бодай те лихо не верталось,
Як ви гарнесенько і я
Із-за решотки визирали.
І, певне, думали: “Коли
На раду тиху, на розмову,
Коли ми зійдемося знову
На сій зубоженій землі?”
Ніколи, братія, ніколи
З Дніпра укупі не п'ємо!
Розійдемось, рознесемо
В степи, в ліси свою недолю,
Повіруєм ще трохи в волю,
А потім жити почнемо
Меж людьми, як люде.
А поки те буде,
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте
І за неї, безталанну,
Господа моліте.
І його забудьте, други,
І не проклинайте.
І мене в неволі лютій
Інколи згадайте.

***

Думи мої, думи мої

Думи мої, думи мої,
Ви мої єдині,
Не кидайте хоч ви мене
При лихій годині.
Прилітайте, сизокрилі
Мої голуб'ята,
Із-за Дніпра широкого
У степ погуляти
З киргизами убогими.
Вони вже убогі,
Уже голі... Та на волі
Ще моляться богу.
Прилітайте ж, мої любі,
Тихими речами
Привітаю вас, як діток,
І заплачу з вами.

***

Дівичії ночі

Розплелася густа коса
Аж до пояса,
Розкрилися перси-гори,
Хвилі серед моря;
Засіяли карі очі,
Зорі серед ночі,
Білі руки простяглися —
Так би й обвилися
Кругом стану. І в подушку
Холодну впилися,
Та й заклякли, та й замерли,
З плачем рознялися.
«Нащо мені коса-краса,
Очі голубині,
Стан мій гнучий... коли нема
Вірної дружини,
Немає з ким полюбитись,
Серцем поділитись...
Серце моє! серце моє!
Тяжко тобі битись
Одинокому. З ким жити,
З ким, світе лукавий,
Скажи мені... Нащо мені
Тая слава... слава.
Я любить, я жити хочу
Серцем, не красою!
А мені ще й завидують,
Гордою і злою
Злії люди нарікають.
А того й не знають,
Що я в серці заховала...
Нехай нарікають,
Гріх їм буде... Боже милий,
Чому ти не хочеш
Укоротить свої темні,
Тяжкі мені ночі!..
Бо я вдень не одинока —
З полем розмовляю,
Розмовляю і недолю
В полі забуваю,
А вночі...» — та й оніміла,
Сльози полилися...
Білі руки простяглися,
В подушку впилися.

***

Зацвіла в долині ...

Зацвіла в долині
Червона калина,
Ніби засміялась
Дівчина-дитина.
Любо, любо стало,
Пташечка зраділа
І защебетала.
Почула дівчина
І в білій свитині
З біленької хати
Вийшла погуляти
У гай на долину.
І вийшов до неї
З зеленого гаю
Козак молоденький;
Цілує, вітає,
І йдуть по долині,
І йдучи співають.
Як діточок двоє,
Під тую калину
Прийшли, посідали
І поцілувались.
Якого ж ми раю
У бога благаєм?
Ран у серце лізе,
А ми в церкву лізем,
Заплющивши очі,—
Такого не хочем.
Сказав би я правду,
Та що з неї буде?
Самому завадить,
А попам та людям
Однаково буде.

***

Заросли шляхи тернами ...

Заросли шляхи тернами
На тую країну,
Мабуть, я її навіки,
Навіки покинув.
Мабуть, мені не вернутись
Ніколи додому?
Мабуть, мені доведеться
Читати самому
Оці думи? Боже милий!
Тяжко мені жити!
Маю серце широкеє —
Ні з ким поділити!
Не дав єси мені долі,
Молодої долі!
Не давав єси ніколи,
Ніколи! ніколи!
Не дав серця молодого
З тим серцем дівочим
Поєднати! Минулися
Мої дні і ночі
Без радості, молодії!
Так собі минули
На чужині. Не найшлося
З ким серцем ділитись,
А тепер не маю навіть
З ким поговорити!
Тяжко мені, боже милий,
Носити самому
Оці думи. І не ділить
Ні з ким,— і нікому
Не сказать святого слова,
І душу убогу
Не радовать, і не корить
Чоловіка злого,
І умерти!.. О господи!
Дай мені хоч глянуть
На народ отой убитий,
На тую Украйну!

***

І багата я

І багата я,
І вродлива я,
Та не маю собі пари,
Безталанна я.
Тяжко, тяжко в світі жить
І нікого не любить,
Оксамитові жупани
Одинокій носить.
Полюбилась би я,
Одружилась би я
З чорнобривим сиротою,
Та не воля моя!
Батько, мати не сплять,
На сторожі стоять,
Не пускають саму мене
У садочок гулять.
А хоч пустять, то з ним,
З препоганим старим,
З моїм нелюбом багатим,
З моїм ворогом злим!

***

Не для людей, тієї слави

Не для людей, тієї слави,
Мережані та кучеряві
Оці вірші віршую я.
Для себе, братія моя!
Мені легшає в неволі,
Як я їх складаю,
З-за Дніпра мов далекого
Слова прилітають.
І стеляться на папері,
Плачучи, сміючись,
Мов ті діти. І радують
Одиноку душу
Убогую. Любо мені.
Любо мені з ними.
Мов батькові багатому
З дітками малими.
І радий я і веселий,
І бога благаю,
Щоб не приспав моїх діток
В далекому краю.
Нехай летять додомоньку
Легенькії діти.
Та розкажуть, як то тяжко
Було їм на світі.
І в сім'ї веселій тихо
Дітей привітають,
І сивою головою
Батько покиває.
Мати скаже: бодай тії
Діти не родились.
А дівчина подумає:
Я їх полюбила.

***

Сестрі

Минаючи убогі села
Понаддніпрянські невеселі,
Я думав: «Де ж я прихилюсь?
І де подінуся на світі?»
І сниться сон мені: дивлюсь,
В садочку, квітами повита,
На пригорі собі стоїть,
Неначе дівчина, хатина,
Дніпро геть-геть собі розкинувсь!
Сіяє батько та горить!
Дивлюсь, у темному садочку,
Під вишнею у холодочку,
Моя єдиная сестра!
Многострадалиця святая!
Неначе в раї, спочиває
Та з-за широкого Дніпра
Мене, небога, виглядає.
І їй здається — виринає
З-за хвилі човен, доплива...
І в хвилі човен порина.
«Мій братику! моя ти доле!»
І ми прокинулися. Ти...
На панщині, а я в неволі!..
Отак нам довелося йти
Ще змалечку колючу ниву!
Молися, сестро! будем живі,
То бог поможе перейти.

***

Умре муж велій в власяниці...

Умре муж велій в власяниці.
Не плачте, сироти, вдовиці,
А ти, Аскоченський, восплач
Воутріє на тяжкий глас.
І Хомяков, Русі ревнитель,
Москви, отечества любитель,
О юбкоборцеві восплач.
І вся о Р у с с к а я б е с е д а,
Бо глас єдиний ісповєдуй
Свої гріхи.
І плач! і плач!

***

Якось-то йдучи уночі ...

Якось-то йдучи уночі
Понад Невою... та, йдучи,
Міркую сам-таки з собою:
«Якби-то,— думаю,— якби
Не похилилися раби...
То не стояло б над Невою
Оцих осквернених палат!
Була б сестра, і був би брат,
А то... нема тепер нічого...
Ні бога навіть, ні півбога.
Псарі з псарятами царять,
А ми, дотепні доїжджачі,
Хортів годуємо та плачем».
Отак-то я собі вночі,
Понад Невою ідучи,
Гарненько думав. І не бачу,
Що з того боку, мов із ями,
Очима лупа кошеня —
А то два ліхтаря горять
Коло апостольської брами.
Я схаменувся, осінивсь
Святим хрестом і тричі плюнув
Та й знову думать заходивсь
Про те ж таки, що й перше думав.

***

Якби з ким сісти хліба з'їсти...

Якби з ким сісти хліба з'їсти,
Промовить слово, то воно б,
Хоч і як-небудь на сім світі,
А все б таки якось жилось.
Та ба! Нема з ким. Світ широкий,
Людей чимало на землі...
А доведеться одиноким
В холодній хаті кривобокій
Або під тином простягтись.
Або... Ні. Треба одружитись,
Хоча б на чортовій сестрі!
Бо доведеться одуріть
В самотині. Пшениця, жито
На добрім сіялись лану,
А люде так собі пожнуть
І скажуть: «Десь його убито,
Сердешного, на чужині...»
О горе, горенько мені!

***

Чи то недоля та неволя...

Чи то недоля та неволя,
Чи то літа ті летячи
Розбили душу? Чи ніколи
Й не жив я з нею, живучи
З людьми в паскуді, опаскудив
І душу чистую?.. А люде!
(Звичайне, люде, сміючись)
Зовуть її і молодою,
І непорочною, святою,
І ще якоюсь... Вороги!!
І люті! люті! Ви ж украли,
В багно погане заховали
Алмаз мій чистий, дорогий,
Мою колись святую душу!
Та й смієтесь. Нехристияне!
Чи не меж вами ж я, погані,
Так опоганивсь, що й не знать,
Чи й був я чистим коли-небудь,
Бо ви мене з святого неба
Взяли меж себе — і писать
Погані вірші научили.
Ви тяжкий камень положили
Посеред шляху... і розбили
О його... бога боячись!
Моє малеє, та убоге,
Та серце праведне колись!
Тепер іду я без дороги,
Без шляху битого... а ви!
Дивуєтесь, що спотикаюсь,
Що вас і долю проклинаю,
І плачу тяжко, і, як ви...
Душі убогої цураюсь,
Своєї грішної душі!

www.porjati.ru

Читать книгу Кобзар (сборник) Тараса Шевченко : онлайн чтение

  • Просмотров: 2827

    Дети времени

    Адриан Чайковски

    Доктор Аврана Керн проводит эксперимент по наделению животных разумом. Терраформированная…

  • Просмотров: 805

    Проданная дракону. Возврату и обмену не…

    Алисия Эванс

    Он поселил меня в своем замке и начал настаивать на свадьбе. Разве не этого я хотела? Но…

  • Просмотров: 686

    Почетный пленник

    Владимир Привалов

    Главный герой – молодой человек из нашего мира – срывается со скалы и попадает в тело…

  • Просмотров: 619

    Королева ничего

    Холли Блэк

    Долгожданный финал культовой серии, которая разошлась по миру тиражом свыше 10 миллионов…

  • Просмотров: 572

    О чем молчит диктофон

    Марина Серова

    Виктория давно мечтала выйти замуж за состоятельного мужчину, поэтому воспользовалась…

  • Просмотров: 538

    Вне спектра, или Остаться собой

    Наталья Мазуркевич

    Он поселил меня в своем замке и начал настаивать на свадьбе. Разве не этого я хотела? Но…

  • Просмотров: 537

    Наследник самозванца

    Антон Рябиченко

    Что может быть интереснее мира магии? Мира, в котором действия совершаются силой воли, по…

  • Просмотров: 521

    Чудачка

    Юлия Фирсанова

    Прозвища бывают разные: обидные, меткие, классные. Случается, прозвище становится…

  • Просмотров: 483

    Блеск и нищета инстаграма

    Дарья Донцова

    Если вы решили в очередной раз наступить на грабли, но предусмотрительно надели на голову…

  • Просмотров: 482

    Школа темных. Избранница грозы

    Ольга Пашнина

    Если вы не знаете, что такое дискриминация, то я вам сейчас расскажу. Это когда живешь ты…

  • Просмотров: 446

    Геном

    А. Дж. Риддл

    Доктор Пауль Краус посвятил свою карьеру поискам тех, кого он считал предками людей,…

  • Просмотров: 436

    Рогора. Ярость обреченных

    Роман Злотников

    Армия Рогоры уничтожена, Когорд мертв, а его наследники скрестили клинки в споре, кому…

  • Просмотров: 420

    Душа в подарок

    Елена Гуйда

    Заключив договор с отцом и отправляясь в столицу на работу, Алиса вовсе не подозревала,…

  • Просмотров: 408

    Дома 24 часа – повысь свой IQ в 10 раз!…

    Антон Могучий

    Для многих людей необходимость оставаться дома в течение длительного времени может…

  • Просмотров: 399

    Немая девочка

    Ханс Русенфельдт

    На мирном хуторе вдали от городов происходит жестокое убийство: кто-то застрелил из ружья…

  • Просмотров: 386

    Ведьма в академии магов

    Мелина

    Погибнуть в пожаре и возродиться в другом мире и теле? Влюбиться в мужчину мечты и…

  • Просмотров: 380

    Отборная гадина, или Вы нужны нам, Лилли

    Ардмир Мари

    Вернуться в строй, получить титул герцогини, омолодить себя до двадцати неполных лет и…

  • Просмотров: 376

    Как научиться делать деньги, не выходя…

    Майкл Роуч

    Есть люди, истории которых меняют наше представления о возможностях человека. Майкл Роуч,…

  • Просмотров: 361

    Мы не могли разминуться

    Аньес Мартен-Люган

    Все книги Аньес Мартен-Люган начиная с самой первой – “Счастливые люди читают книжки и…

  • Просмотров: 360

    Очевидец

    Анна Богстам

    В живописной рыбацкой деревушке Лервикен совершено жестокое преступление. Найден труп…

  • Просмотров: 360

    Король желает жениться

    Валерия Чернованова

    Меня зовут Яна Громова, для друзей просто Гроза. В годовщину своей свадьбы я… умерла. Ну…

  • Просмотров: 354

    Неигрок 2

    Константин Калбазов

    Виктор неигрок. От слова, совсем. Никогда им не был. Инвалид, развалина прикованный к…

  • Просмотров: 337

    Фитнес для резвой акулы

    Наталья Александрова

    Частному детективу Василию Макаровичу Куликову и его верной помощнице Василисе под силу…

  • Просмотров: 319

    Изоляция

    Дарья Кова

    Кажется, только вчера мне было 18 лет, и я по дурости без единого плана рванула в Москву…

  • iknigi.net

    Вірші про Тараса Шевченка - Мала Сторінка

    У поезії українських митців образ Тараса Шевченка є символом української державності, української нації, національної єдності українців, символом поступу до внутрішньої свободи, чесності, правди, самовираження, символом, що надихає жити, боротися, кохати - як вічна святиня, як уособлення найвищого розуму і непізнаного духу, як невмируща душа і пам'ять української нації... 

     

     

     

    Ліна Костенко

    КОБЗАРЕВІ

    І
    Кобзарю!
    Знов
    до тебе я приходжу,
    бо ти для мене совість і закон.

    Прости, що я дрібницями тривожу 
    твій вічний і глибокий сон.

    А, може, це і не дрібниця.
    Ти ж бачиш сам, які складні часи: 
    Великі струси.
    Перелом традицій.
    Переосмислення краси.

    І вічний рух -
    у всесвіті, у світі. 
    Лише могили з місця - ані руш...
    0, скільки стало в нашому столітті 
    скалічених і безнадійних душ!

    Та що ж, не дивно.
    Покрутився глобус в диму, 
    в пожежах, у кривавій млі. 
    Захворів дехто на морську хворобу, 
    хитається на палубі землі.

    Розхитаний, спустошений і кволий, 
    біда, якщо в мистецтво забреде, - 
    шукає форм не бачених ніколи, 
    шукає форм нечуваних ніде.

    І тут же - просто шукачі прокорму, 
    і шахраї і скептиків юрма - 
    шукають найсучаснішої форми 
    для того змісту, що в душі нема.

    Возрадуйтеся прадіди печерні - 
    ось пролунав новітній благовіст! 
    в абстракції,
    в модерній,
    в істерії,
    конає в корчах витончений зміст.

    І сам на себе споглядає збоку - 
    чи є в його агонії краса...
    Кобзарю мій!
    Поете мій високий!
    А як же ти поезії писав?
    Я не писав.
    Я плакав і сміявся.
    Благословляв, співав і проклинав. 
    Сказати правду -
    мало турбувався, 
    як я при цьому збоку виглядав.

     

    ІІ

    Кобзарю,
    знаєш,
    нелегка епоха
    оцей двадцятий невгомонний вік.
    Завихрень - безліч.
    Тиші - анітрохи.
    А струсам різним утрачаєш лік.
    Звичайні норми починають старіти,
    тривожний пошук зводиться в закон,
    коли стоїть історія на старті
    перед ривком в космічний стадіон.
    Вона грудьми на фініші розірве
    Чумацький Шлях, мов стрічку золоту.
    І, невагома, у блакитній прірві
    відчує враз вагому самоту.
    І позивні прокотяться луною
    крізь далі неосяжно голубі...
    А як же ми,
    співці краси земної?
    Чи голоси у нас не заслабі?
    Чи не потонуть у вітрах простору?
    Чи сприймуть велич нової краси?..
    Тарас гранітний дивиться суворо:
    - А ви гартуйте ваші голоси!
    Не пустослів'ям,
    пишним та барвистим,
    не скаргами,
    не белькотом надій,
    не криком,
    не переспівом на місці,
    а заспівом в дорозі нелегкій.
    Бо пам'ятайте, що на цій планеті,
    відколи сотворив її пан Бог,
    ще не було епохи для поетів,
    але були поети для епох!

     

    За матеріалами: Ліна Костенко. Вибране. Київ. Видавництво художньої літератури „Дніпро", 1989.

     

    * * *

     

     

    Марія Пригара

    ТАРАСОВЕ СЛОВО

    Снились Тарасові в чорній неволі
    Гори дніпрові високочолі,
    Де сокорина, пухом припала,
    Віти на воду порозпускала.
    Снилась веселочка в тихі години,
    Що позичає в плесі краплини.
    Снився щоночі сивий Славута,
    Вся Україна, горем закута.
    Рідний народ його, битий і гнаний,
    Як він устане, зірве кайдани,
    І розкувавши руки могучі,
    Панство несите скине із кручі.
    Все, що наснилось,— пісня сказала.
    Пісня пророча — правдою стала!
    Цвітом повиті Тарасові гори.
    Поле безмежне з вітром говорить.
    Слово Тарасове струнами б'ється.
    Ходить між люди — з серця до серця.
    Ходить між люди, лине світами —
    Так йому жити й жити віками,
    Поки, як море, в срібній обнові
    Б'ються об берег хвилі дніпрові!

     

    * * *

     

    Володимир Підпалий

    КОБЗАР

    Струни  зрячі,  вічні  струни
    Ти  торкнеш  рукою  -
    Попливе  вкраїнська  пісня
    Та  й  Дніпром-рікою.

    Хвиля  пісні  -  вища  й  краща,
    То  лагідна  знову...
    Ой  Тараса  думи  віщі  -
    Для  душі  розмова!

    Шляхом  ішла  Катерина,
    Узяла  на  руки,
    Понесла  свойого  сина  -
    Серця  свого  муку.

    Бо  у  неї  така  правда,
    Щоб  не  спали  люди,
    Бо  у  неї  вічне  право  -
    На  землі  цій  бути...

     

     

    Портрет Шевченка з колекції
    Обласного художнього музею м. Кропивницький
    (автор не вказаний)

     

    * * *

     

     

     

    Максим Рильський

    ШЕВЧЕНКО

    Кобзарем його ми звемо,
    Так від роду і до роду: 
    Кожний вірш свій і поему 
    Він присвячував народу.

    Він любив усе прекрасне 
    Все ненавидів потворне, —
    І його ім’я — незгасне, 
    Світлий образ — неповторний.

    Чисту матір і дитину 
    Він прославив серцем чистим, 
    Всю осяяв Україну 
    Поглядом він променистим.

    Ось чому в сім’ї великій,
    У цвіту садів прекрасних 
    Буде жити він вовіки,
    Як безсмертний наш сучасник.


     

    * * *

     


    Олександр Олесь

    В РОКОВИНИ ШЕВЧЕНКА

    Одно питання мимоволі 
    Ввесь час в думках моїх встає: 
    Чом не вгледів він сонця волі, 
    Чому тепер він не жиє?

    Якими дужими громами 
    Пророчий голос би гримів,
    Якими буйними річками 
    Котивсь, шумів би його спів!?

    Які б вінки він сплів героям,
    І як уславив би їх чин?
    Він грав би в сурму перед боєм.
    Боровся б сам серед руїн.

    А як оплакав би могили,
    Яких би квітів насадив!
    Калина б віти похилила 
    І в вітах вітер б гомонів.

    Якими лютими бичами 
    Карав би нас, що кволі ми,
    Що розійшлись ми манівцями 
    На крок єдиний до мети.

    Як в душу б він заглянув кожну, 
    Як кожний біль би наш відчув. 
    Він влив би міць непереможну, 
    Серця б він вірою надхнув...

    І де б він був ?!.. Чи на засланні, 
    Серед неораних степів,
    Чи разом з нами на вигнанні 
    Ділив би сльози і терпів?

    Він тут би був! Орел Крилатий 
    Не зміг би стерпіти ярма,
    Бо як би там він міг співати,
    Коли вітчизна вся німа!

     

    За матеріалами: Журнал "Соняшник", ілюстрований місячник для дітей. Редактор Петро Волиняк. Березень 1961 р. Малюнок «Т. Г. Шевченко». Ліногравюра В. Касіяна.

     

    * * *

     

     

    Уляна Кравченко

    ХТО  ТО,  ХЛОПЧЕ,  БУВ  ТАРАС?

    Хто  то,  хлопче,  був  Тарас?
    —  Це  поет  бездольних  мас,
    Це  співець  і  наш  Кобзар,
    В  серці  мав  любови  жар.

    Що  такого  він  зробив?

    —  Україну  полюбив!
    І  за  це  пішов  в  кайдани,
    Щоб  терпіти  муки  й  рани.
    Що  за  це  йому  дамо?

    —  Серць  маленьких  все  тепло!

    Ум  розважний,  пильні  руки,
    Що  так  прагнуть  до  науки,
    І  до  праці  для  народу  —
    Це  найкраща  нагорода!

     

    * * *

     

    Уляна Кравченко

    СОНЦЕ  УКРАЇНИ

     

    Я  маленький  хлопчик
    Сьомий  рочок  маю
    Але  про  Шевченка
    Вже  богато  знаю.

    Нині  нам  про  Нього
    Мамочка  сказали  —
    Рушником  новеньким
    Ми  портрет  прибрали.

    Принесли  ми  жмінку
    Рути  і  барвінку  —
    Наш  Кобзар  коханий
    Достойний  пошани.

    Він  дитя  з-під  стріхи
    Він  в  селянській  свиті  —
    А  придбав  нам  слави,
    Як  ніхто  на  світі.

    А  та  наша  слава
    Не  вмре  не  загине,
    Наш  Тарас  Шевченко  —
    Сонце  України.

     

    За матеріалами:«Наше життя» («Our life»), березень 1990 (№ 2) — (художньо-публіцистичний часопис, який видає Союз Українок Америки).

     

     

     

     

     

     

    Марія Чепурна

    РОДИНА

                    Т. Г. Шевченку
                   
    Дуб зелений та розлогий
    Виріс на Вкраїні
    У діброві, край дороги
    При ясній долині.
    Із дубами побратався,
    Батьком став калині.

    Часто вітри бушували
    Гнули дужі віти,
    Та зламати – не зламали
    Дуба пройдисвіти.
    Лиш коріння, мов із криці
    У дуба ставало
    І поволі із криниці
    Свіжу воду брало.
    Розрослося по діброві
    Повилось в клубочки
    І росли все нові й нові
    З кореня дубочки.

     

    За матеріалами: http://avdiivka-school.edukit.cn.ua/

     

    * * *

     

     

    Євген Маланюк

    ШЕВЧЕНКО

    Не поет — бо це ж до болю мало, 
    Не трибун — бо це лиш рупор мас, 
    І вже менш за все — «Кобзар 
    Тарас» 
    Він, ким зайнялось і запалало. 
    Скорше — бунт буйних майбутніх рас, 
    Полум'я, на котрім тьма розтала, 
    Вибух крові, що зарокотала 
    Карою за довгу ніч образ. 

    Лютий зір прозрілого раба, 
    Гонта, що синів свяченим ріже, 
    У досвітніх загравах — степа 
    З дужим хрустом випростали крижі. 

    А ось поруч — усміх, ласка, мати 
    І садок вишневий коло хати.

     

    За матеріалами: Євген Маланюк. Поезії в одному томі. Видано Науковим Товариством ім. Шевченка в Америці і Українською Вільною Академією Наук у США за матеріяльною допомогою Східньо-Европейського Фонду, 1954, 299 с.

     

    * * *

     

     

    Леонід Кисельов

    ВІН БУВ ЯК ПОЛУМ'Я...

    "Та не однаково мені... "
    Тарас Шевченко

    Він був як полум'я. Його рядки — 
    Дзвінкі і небезпечні, наче криця, 
    Переживуть і жито, і пшеницю,
    І хліб, і сіль, і війни, і віки.

    Він був як полум'я. Свої слова —
    Легкі, як небо, сині, наче квіти,
    Що ними тільки правду говорити,
    Він в наші душі спраглі наливав.

    Він був як полум'я. Тепер ідіть,
    Мо' пощастить знайти в трухлявій шафі 
    Засохлу риму, клоччя біографій, 
    Анкетну сповідь і газетну їдь.

    Він був як полум'я.
    (1968)

     

    За матеріалами: Леонід Кисельов. «…Все на свете – только песня на украинском языке». Вибране до 60-річчя поета. Упорядник Сергій Кисельов. Обкладинка Марини Туровської. Київ, видавництво "Факт", 2006, стор. 241 - 242.

     

    * * *

     

     

    Дмитро Білоус

    НА ГОРІ ТАРАСОВІЙ

    На гілках зелені бростІ,
    в небі хмари бязеві.
    Біля пам'ятника гості
    на горі Тарасовій.

    А гостей же так багато
    в цій порі весновій:
    всенародне світле свято
    «В сім'ї вольній, новій».

    Не Дніпра рокочуть хвилі —
    сплески океанові:
    то співають на могилі
    «Заповіт» у Каневі.

    То не грім хмарину вразив
    зблисками грозовими —
    «Заповіт» гримить Тарасів
    всього світу мовами.

    Росіянин: как бушует
    старый Днепр под кручей...
    білорус: каб было чутна
    як грыміць грымучы...
        
    А високий італієць
    тягне басовито:

    che si oda il muggito
    del fiume stizzito

    А болгарин з чистим
    серцем слов'янина-брата:
    да се виждат, да се чува,
    как реве реката...

    Ти, індійцю із Калькутти,
    їхав так далеко ти.
    І твоєї мови чути
    переливні клекоти.

    Вслухайсь, друже із Тулузи,
    у слова пророка ти...
    І звучать в словах француза
    переливні рокоти.

    В морі музики — по вінця
    щемні підголоски там
    тануть в серці українця
    невимовним лоскотом.

    Бо зринає в тім хоралі
    сиротя невкутане
    і Кобзар на Кос-Аралі,
    муштра і шпіцрутени.

    Наче грім хмарину вразив
    зблисками грозовими —
    «Заповіт» гримить Тарасів
    всього світу мовами:

    «Поховайте та вставайте,
    кайдани порвіте
    і вражою злою кров'ю
    волю окропіте»...

    Грім травневою порою —
    то слова Боянові
    над Чернечою горою
    в предковічнім Каневі.

     

    За матеріалами: Дмитро Білоус. "Диво калинове". Вірші. Художник Олександр Кошель. Київ, видавництво «Веселка», 1988 рік.

     

    "Тарас Шевченко на кручах Дніпра" - картина з колекції
    Обласного художнього музею м. Кропивницький
    (автор не вказаний)

     

     


        Петро Мельник

    Дорогою до Кобзаря

    Іду, згадавши «Катерину», 
    по онімілому селу
    я на Тарасову могилу,
    Щоб взяти в руки ту золу,
    що із Шевченкового праху 
    на суд людський, на серця плаху
    несе сльози гірку смолу.
    Одвіку знало «Заповіт» 
    злиденне людство в ріднім краї.
    І я його не забуваю,
    в душі очима пробігаю
    рядки, що кличуть у політ 
    до давнього сумного краю.
    Якби Шевченкові слова
    могли озватись щемним криком
    про кривду, біль… про лапті з лика! 
    У серці кожного, хто є…
    Про наболіле, про своє…
    Тоді б сердечний «Заповіт» 
    досяг межі свого послання,
    а та межа – людське пізнання,
    й одкрив би людству новий вік!

    (https://www.facebook.com/)

     

    * * *

     

    Валентина Харченко

    На згадку про Тараса

    Колись давно на землі у нас,
    Жив великий Кобзар - Шевченко Тарас.
    Все життя він присвятив не своїй родині,
    А неньці - рідній Україні.

    Бо з давніх-давен,
    На українській землі,
    Люди найбільше любили волю,
    Та найменше мали її.

    То пани над ними владу мали,
    То орда пшеницю на ланах топтала.

    Ось росте Тарас та все книжки читає,
    То на ставі квіточок малює.
    Та не розуміє одного він,
    "Чого в пана всього досталь,
    а він ще й лютує"?

    А селянин у драній свиті,
    Ходить та працює в пана в житі.
    Він на нього накричить,
    Тай ще вдарить може,
    - Де ж на світі ділась,
     тая правда Божа?

    Розповів Тарасові дідусь його,
    Що раніше в лісах гайдамаки оселялись,
    Хоробрі вояки не боялись нічого,
    Та за бідного та вбогого заступались...

    Сумно стало Кобзареві за людські,
    Гіркії сльози, та згадав сестер рідненьких,
    Що рано зів’яли,як ті квіти на морозі.

    Досить! Думає хлопчина, тим панам коритись,
    Треба правду здобувати, та за неї битись!
    А за зброю слова взяв - українські рідні,
    Щоб і люди зрозуміли, чого вони гідні!
    07.01.2003 р.

    *Вірш надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".

     

     

     

     

               * * *     

     

     

                          "І мене в сім'ї великій, 
                          В сім'ї вольній, новій, 
                          Не забудьте пом'янути 
                          Незлим тихим словом."

                         (Т. Г. Шевченко, «Заповіт») 


     Володимир Ухач

      До Шевченка…

    Пом’янули, не забули, 
    Та наче й не знали, 
    Мов останні боягузи 
    Голови сховали. 
    У Яру Холоднім тихо
    Всі позасинали… 
    І гуртує сили лихо, 
    А ми й не чекали! 
    Кохалися з москалями, 
    За руку вітались 
    І годовані «рублями» 
    Продались… 
    Продались, 
    Закуті роками…
    І здивовано широко 
    Розводим руками. 
    Не біда того народу, 
    Що правди не знає, 
    А того є біда – 
    Що її не сприймає. 
    От і ми в сім’ї великій, 
    В сім’ї вольній, новій 
    Перестали говорити 
    Українським словом. 
    Перестали відкривати 
    Правду перед людом. 
    Боїмося, ховаємся, 
    Займаємся блудом. 
    І нема тому покути,
    Хто продав країну, 
    Ще прийде твій час, Іудо, 
    Нести домовину. 
    Ми здобудемо, Тарасе, 
    Гуртуймося, люди. 
    Все, що наше, буде наше. 
    Й Україна – буде.

     

    За матеріалами: Володимир Ухач, "Три патрони". Тернопіль, видавництво "Вектор",  2019 р. 

     

     

    --------------------

     

     

    Марія Яновська. "Шевченкові"

    "Чи є ще хтось, Тарасе, щасливіший?

    Художник ти, поет?... Багато більше!
    В тобі є волелюбність гайдамак,
    Хоча малим відчув гірке "кріпак".
    Щасливий у житті! Тебе любили,
    Відчувши глибину душі і силу.
    За волю й правду ти життя віддав,
    Свого народу долю відчував." ​ (Марія Яновська)

     

    -------------------------------

     

     

    Однією з тих, хто писав щирі вірші про Тараса Григоровича, є Леся Храплива. Поезія Лесі Храпливої «тихо-тихесенько шепче-промовляє» до душі, добуває з неї те, що найкраще, і просто заставляє любити Україну і бути гідним її любови, любити поезію Тараса Шевченка і становитись справжнім українцем. Вірші поетки звучать як голос нескореного рідного краю, як голос народу, який прагне відродження.

    Леся Храплива. Вірші про Тараса Шевченка 

    Вірші Лесі Храпливої-Щур: "Портрет Тараса Шевченка", "Тарас Шевченко", "Кобзар".

    mala.storinka.org

    Мова и, Великий и Могучий

               Сейчас в сети многие высказывают мнение, что украинска мова – искусственно созданный язык. Посыл его авторов понятен. Ведь о национально освободительном движении на Украине они даже не слышали. Но!

    Главное не в языке и даже не в национально освободительном движении украинцев, главное, а в том, что и то, и другое наши «доброхоты» используют, для того чтобы поссорить братские народы. Даже само это выражение понимают извращенно. Ведь, если есть братья не близнецы, а русские и украинцы в своей идентичности не доходят до полного сходства, то один из них старший, другой младший. Понятно, что старший потому, что родился раньше, а не в потому, что мускулы крепче.

    Поэтому, если мы великороссы, хотим себе добра, то извращать явное не должны и как это многим не неприятно слышать, должны понять – украинский народ древнее и поэтому, он старший. Соответственно русский язык родился от языка украинского, и говорить про неестественное происхождение мовы, это значит перевирать факты. А, к чему приводит политика «двойных стандартов» теперь понятно и русским, и украинцам.

    Почему удается выдать за истину правду одного? Да, потому, что она спрятана от не любознательных и ленивых. Вот и в случае наших языков вроде бы все понятно из учебников, во всяком случае, из тех, по которым нас учили 55 лет назад. В «Русской литературе» для средней школы тогда писали, что русский язык в его современном литературном виде появился благодаря усилиям ряда русских гениев, они, начиная с А. С. Пушкина, выбирали все то, что в нем значимо и действительно велико и в своих произведениях оставили нам величайшую ценность нашего языка.

    Украинский же литературный язык начал складываться немного позднее, чем русский и появившись в трудах Тараса Григорьевича Шевченко, так и не смог достичь той глубины, объемности и величия что и русский. Замечу, речь идет о литературной форме языка. Но кто тут в ЖЖ сейчас ею пользуется? Тот сленг, что принят в современном русском обществе, он отличается от литературного русского языка, как земля от неба.

    Такой же самый разговорный язык, именуемый мовой, он имеется и в Украине. Из сказанного ясно, что ни разговорный русский, ни мова, они не являются литературными языками наших народов и говорить о них, как об официальных языках, значить «наводить тень на ясный день». Что сейчас (да и много ранее) и творят некоторые по тупости и большинство из вредности, из желания насолить и русским, и украинцам.

    Поэтому, чтобы не отвлекаться на частности, приведу убедительный факт. Чем язык одного народа отличается от языка прочих народов, тем, что в нем имеются понятия и представления, отсутствующие у других. Вот и возьмем украинский язык Тараса Шевченко и наш литературный и попробуем перевести на второй, написанное в середине позапрошлого века стихотворение «Великого Кобзаря».

    Многим этим заниматься лень и потому, украденное мною в сети, и выделенное другим шрифтом, могут не читать.

    Переработано 2007-07-14.

    Как умру, так закопайте
    На холме в могилу,
    Посреди степи широкой
    На Украйне милой.
    Чтобы видеть чисто поле,
    Сивый Днепр и кручи,
    Чтобы слышать как бушует
    И ревет ревучий.
    Понесет он с Украины
    Да в синее море
    Вражью кровь... тогда я
    Все покину,
    И поля, и горы –
    И подамся прямо к Богу,
    И молиться буду...
    А до времени такого -
    Я не знаю Бога.
    Закопайте и вставайте,
    Цепи разорвите,
    Вражьей злою черной кровью
    Волю окропите.
    И меня в семье великой,
    В семье вольной, новой,
    Не забудьте – помяните
    Незлым тихим словом.

    С украинского

    Заповіт

    Як умру, то поховайте
    Мене на могилі,
    Серед степу широкого,
    На Вкраїні милій,
    Щоб лани широкополі,
    І Дніпро, і кручі
    Було видно, було чути,
    Як реве ревучий.
    Як понесе з України
    У синєє море
    Кров ворожу... отоді я
    І лани і гори --
    Все покину і полину
    До самого Бога
    Молитися ... а до того
    Я не знаю Бога.
    Поховайте та вставайте,
    Кайдани порвіте
    І вражою злою кров'ю
    Волю окропіте.
    І мене в сім'ї великій,
    В сім'ї вольній, новій,
    Не забудьте пом'янути
    Незлим тихим словом.

    25 декабря 1845
    в Переяслові

    Уважаемый Михаил!
    Как-то, будучи на Украине, я стал свидетелем одного разговора, когда один из присутствующих спросил: «Знаете ли вы, как русские перевели строки: «Як умру, так поховайтэ…»? Они перевели «Как умру, так закопайте…». Далее последовал неудержимый смех. На мой взгляд, – это катастрофа! Люди-носители языка, на котором написан оригинал произведения, смеялись над переводом! Сначала, я даже не поверил и подумал, что это просто анекдот, шутка, но теперь убедился, что такой перевод действительно существует.
    С Ваших слов Вы применили слово «закопайте», чтобы достичь того набата, который «звучит» в словах Шевченко «поховайтэ та вставайте». На мой взгляд, этот набат услышали литературные критики, но не сам Шевченко. Это место в стихотворении значительно правильнее звучит именно в русском переводе: тихое, можно сказать интимное «схороните» и громкое, призывное «вставайте». На секунду представьте, что история перевернулась, и Шевченко перевел это стихотворение, изначально написанное на русском языке. Представляю, какой шквал критики на него обрушился бы за его «тэн-тэн», за то, что поставил личное на один уровень с общественным. Кроме всего прочего набата Вы все равно не достигли, в лучшем случае - это зон колокольчика ("тен-тен").
    Теперь по поводу сбоя ритма в средине стихотворения. Уверяю Вас, если это стихотворение прочтет человек, разговаривающий (а не знающий) на украинском языке и хорошо понимающий, как надо читать, никакого сбоя Вы не заметите. У Шевченко все зарифмовано а ритм обеспечивается правильным прочтением и мелодичностью украинской речи. У Вас же сбоят и ритм и рифма. Возможно, у Вас это такой литературный прием, но зачем это делать?
    У Шевченко «кайданы» - это не цепи. Слово «цэп» присутствует в украинском языке. Ими, например, молотили зерно. У Шевченко «кайданы» - это оковы, кандалы – совсем не одно и то же.
    В словах «волю окропите» воля – это свобода. Когда же русские читают это место, то часто путаются и произносят «волю укрепите», т.к. понимают «волю» в том же смысле, что и прилагательное «волевой».
    В стихотворении Шевченко нет никакой патетики. У него в словах «в семье великой» подразумевается «в семье большой» (ударение на слова «в семье»). Он считал, что, когда выгонят врагов, все будут жить как одна большая семья.
    Предпоследняя строка в Вашем переводе звучит «не забудьте – помяните», будто он просит его не забыть в «великой семье». У Шевченко желание гораздо скромнее. Он просто просит, чтобы его как-нибудь помянули, причем тихо, скромно, без помпы.
    Я понимаю, что критиковать легче, чем написать самому. Если откровенно, то ни один из известных мне переводов, мне не понравился полностью. Это подвигло меня написать свой вариант. Если есть время и желание можете ознакомиться на этом сайте. Буду признателен за любую критику.
    С уважением, Андрей Лаврищев

    Андрей Лаврищев 06.06.2013 14:40

    Из этого «литературного спора» явно видно, что еще два века назад наши языки отличались настолько, что подстрочный перевод с сохранением всех подробностей с одного на другой был невозможен.

    Но, статья не о том, что мова и русский язык, они разные и довольно древние способы общения людей внутри своего народа. Дело в том, что ни литературный, ни разговорный языки и даже они оба в месте, это не язык народа!

    Кроме них в то, что нужно назвать, например «русским языком» входят еще множество других элементов, например научный язык или язык техников, или языки иных специалистов. И, даже это не все, есть и иные элементы, без которых русский язык не полон. Вот тут-то и выясняется, что украинский язык, многих элементов, присущих русскому языку, он их просто не имеет. Нет, о причинах этого говорить не стану, просто отмечу факт, говорящий об отмеченном тут обстоятельстве наиболее доходчиво.

    Политический язык украинских политиков и дипломатов он сложился лишь в последние два десятилетия и еще не имеет той силы, что политический язык русских. Вот и слышим мы русскую речь от самых прожженных украинофилов, когда им нужно объясниться быстро, коротко и ясно!

    Нет, я не хочу никого обидеть, просто констатирую факт несовершенства современного украинского языка, не позволяющего вести на нем общение специалистам разных профессий. Они применяют для этого русский язык. Спорщики мне заметят, что языки профессионалов они общие для всех, ну и пусть поспорят. А, еще лучше попробуют послушать, как говорят профессионалы разных народов. Например, русские, украинцы и англичане. Тут–то и выяснится, что русские и украинцы понимают друг друга без проблем, а с англо говорящим народом им приходится для этого напрягать свои мозги.

    Все это я рассказал потому, что языковые проблемы могут решать лишь лингвисты, прочие же берутся за них, когда имеют намерение нагадить. Кто кому, русские украинцам или наоборот?

    Да нет, замечу, что словари, в том числе и разговорного русского языка, писали не русские и даже не украинцы. То же самое и в Украине. Так, и как русские или украинцы, не имеющие соответствующего образования, могут разобраться во всем том бардаке, что им приготовили другие, целые века мутившие воду?

    Нет, про теорию заговоров это не у меня. Просто стоит в моих глазах картина из 92 года прошлого века. Говорю о ней не первый раз но, придется повториться.

    Когда СССР развалился, границы рухнули и без всяких виз и паспортов в мою страну ринулись проходимцы со всего мира. Вот один из них и сказал мне, принимая меня не за того, кто я на самом деле. «Мы такие ситуации ждем десятилетиями, а иногда и столетиями, да нет, не ждем, готовим».

    Может от и хвастался, это на его совести, но то, что есть организации (не государство и, не государственные), что «мутят воду и ловят в ней рыбку» это, несомненно. Сейчас тут многие рассказывают о заговоре США, я же пишу о Резделе, но!

    Почему все эти действия государств стали возможны? Лишь потому, что есть люди, которым не важно на каком ты языке разговариваешь, для них главное, что у тебя есть, и они делают все, что бы его отобрать.

    Мы же, тут в ЖЖ, ссоримся и кричим, помогая негодяям решать свои проблемы за счет нашего благополучия. И совершенно не важно, на каком языке мы вредим сами себе!

    djag-5319.livejournal.com

    Вірші Тараса Григоровича Шевченка для дітей

    Стихи Тараса Шевченко (вірші Тараса Шевченка - укр.) – знает каждый украинец. Сегодня, 9 марта, мы отмечаем годовщину со дня рождения выдающегося украинца Тараса Шевченко

    Великий украинский поэт и художник Тарас Шевченко после смерти стал знаковой, культовой фигурой в формировании национального самосознания среди украинской интеллигенции, и стихи Шевченко имеют значительное влияние на национальную культуру и по сей день.

    Стихи Тараса Шевченко – пронизаны болью за свой народ. Но есть среди них и такие украинские стихи, которые стоит и нужно разучить со своими малышами. Мы собрали стихи Тараса Шевченко для детей, выбирайте и читайте детям.

    Стихи Тараса Шевченко для детей 

    Садок вишневий коло хати

    Стихи Тараса Шевченко для детей

     

    Садок вишневий коло хати,

    Хрущі над вишнями гудуть.

    Плугатарі з плугами йдуть,

    Співають, ідучи, дівчата,

    А матері вечерять ждуть.

     

    Сем’я вечеря коло хати,

    Вечірня зіронька встає.

    Дочка вечерять подає,

    А мати хоче научати,

    Так соловейко не дає.

     

    Поклала мати коло хати

    Маленьких діточок своїх,

    Сама заснула коло їх.

    Затихло все, тілько дівчата

    Та соловейко не затих.
     


    Ой діброво — темний гаю

    Стихи Тараса Шевченко для детей
     

    Ой діброво — темний гаю!

    Тебе одягає

    Тричі на рік... Багатого

    Собі батька маєш.

    Раз укриє тебе рясно

    Зеленим покровом —

    Аж сам собі дивується

    На свою діброву...

    Надивившись на доненьку

    Любу, молодую,

    Возьме її та й огорне

    В ризу золотую

    І сповиє дорогою

    Білою габою —

    Та й спать ляже, втомившися

    Турбóю такою.
     

    Червоний місяць аж горить
    Стихи Тараса Шевченко для детей

    Червоний місяць аж горить.
    З-за хмари тихо виступає.
    І ніби гори оживають.
    Дуби з діброви, мов дива,
    У поле тихо одходжають.
    І пугач пуга, і сова
    З-під стріхи в поле вилітає.

    Над Дніпровою сагóю 

    Стихи Тараса Шевченко для детей
     

    Над Дніпровою сагóю

    Стоїть явор меж лозою,

    Меж лозою з ялиною,

    З червоною калиною.

     

    Дніпро берег риє-риє,

    Яворові корінь миє.

    Стоїть старий, похилився,

    Мов козак той зажурився.

     

    Що без долі, без родини

    Та без вірної дружини,

    І дружини і надії

    В самотині посивіє!

     

    Явор каже: — Похилюся

    Та в Дніпрові скупаюся. —

    Козак каже: — Погуляю

    Та любую пошукаю. —

     

    А калина з ялиною

    Та гнучкою лозиною,

    Мов дівчаточка із гаю

    Вихожаючи, співають;

     

    Повбирані, заквітчані

    Та з таланом заручені,

    Думки-гадоньки не мають,

    В’ються-гнуться та співають.

    Встала весна
    Стихи Тараса Шевченко для детей

     

    Встала весна, чорну землю

    Сонну розбудила,

    Уквітчала її рястом,

    Барвінком укрила;

    І на полі жайворонок,

    Соловейко в гаї

    Землю, убрану весною,

    Вранці зустрічає. 

    Тече вода з-під явора

    Стихи Тараса Шевченко для детей

     

    Тече вода з-під явора

    Яром на долину.

    Пишається над водою

    Червона калина.

    Пишається калинонька,

    Явор молодіє,

    А кругом їх верболози

    Й лози зеленіють.

     

    Тече вода із-за гаю

    Та попід горою.

    Хлюпощуться качаточка

    Помеж осокою.

    А качечка випливає

    З качуром за ними,

    Ловить ряску, розмовляє

    З дітками своїми.

     

    Тече вода край города.

    Вода ставом стала.

    Прийшло дівча воду брати,

    Брало, заспівало.

    Вийшли з хати батько й мати

    В садок погуляти,

    Порадитись, кого б то їм

    Своїм зятем звати?


    За сонцем хмаронька пливе
    Стихи Тараса Шевченко для детей

    За сонцем хмаронька пливе.
    Червоні поли розстилає
    І сонце спатоньки зове
    У сине море: покриває
    Рожевою пеленою.
    Мов мати дитину.


    Сонце заходить, гори чорніють​
    Стихи Тараса Шевченко для детей

    Сонце заходить, гори чорніють.
    Пташечка тихне, поле німіє,
    Радіють люди, що одпочинуть,
    А я дивлюся... і серцем лину
    В темний садочок на Україну.
    Лину я, лину, думу гадаю,
    І ніби серце одпочиває.
    Чорніє поле, і гай, і гори,
    На синє небо виходить зоря.

    Попрощалось ясне сонце
    Стихи Тараса Шевченко для детей

    Попрощалось ясне сонце
    З чорною землею.
    Виступає круглий місяць
    З сестрою зорею...

    І темний гайок зелененький,
    І місяць з зорями сіяв,
    І соловейко на калині
    То затихав, то щебетав...

    Зоре моя вечірняя​
    Стихи Тараса Шевченко для детей

    Зоре моя вечірняя.
    Зійди над горою,
    Поговорим тихесенько
    В неволі з тобою.
    Розкажи, як за горою
    Сонечко сідає,
    Як у Дніпра веселочка
    Воду позичає.
    Як широка сокорина
    Віти розпустила...
    А над самою водою
    Верба похилилась.

    Реве та стогне Дніпр широкий​
    Стихи Тараса Шевченко для детей

    Реве та стогне Дніпр широкий
    Сердитий вітер завива,
    Додолу верби гне високі,
    Горами хвилю підійма.

    І блідий місяць на ту пору
    Із хмари де-де виглядав, −
    Неначе човен в синім морю,
    То виринав, то потопав.

    Ще треті півні не співали,
    Ніхто ніде не гомонів,
    Сичі в гаю перекликались,
    Та ясень раз-у-раз скрипів.

    www.uaua.info

    Тарас Григорьевич Шевченко — Викитека

    Материал из Викитеки — свободной библиотеки

    Шевченко, Тарас Григорьевич

    На украинском языке[править]

    Стихотворения
    • До Основ'яненка («Бьють пороги; місяць сходить…»), 1839
    • Іван Підкова («Було колись — в Україні…»), 1839
    • «Минають дні, минають ночі…», 1845
    • Заповіт, 25 декабря 1845
    • «Сон», 1847 г. (Перевод А.Суркова)
    • А. О. Козачковському («Давно те діялось. Ще в школі…»), 1847
    • Закувала зозуленька..., 1848
    • Полякам («Ще як були ми козаками…»), 1847-1850
    • «І широкую долину…», 1848
    • «Утоптала стежечку...», 1848
    • «Не вернувся із походу…», 1848
    • «І багата я…», 1848
    • «Полюбилася я…», 1848
    • «І небо невмите, і заспані хвилі…», 1848
    • «Готово! Парус розпустили…», 1849
    • Сон («На панщині пшеницю жала…»), 1858
    • «Не женись ты на богатой…» / «Не женися на багатій…» , пер. Николай Николаевич Туроверов 
    Циклы

    В казематі, 1847

    Поэмы

    На русском языке[править]

    На русском языке[править]

    • Иван Белоусов. Из «Кобзаря» Т. Г. Шевченко. — Киев: Тип. Г. Л. Фронцкевича, 1887. (РГБ)
    • Т. Г. Шевченко. Кобзарь в переводах русских писателей / Под редакцией И. А. Белоусова — М.: М. В. Клюкин, 1900. (РГБ)
    Работы этого автора находятся в общественном достоянии во всём мире, поскольку он умер до 7 ноября 1917 года и его работы были опубликованы до этой даты.

    Переводы и позднейшие редакции произведений этого автора могут являться объектами авторских прав соответствующих лиц согласно статье 1260 ГК РФ.

    ru.wikisource.org


    Смотрите также



    © 2011-
    www.mirstiha.ru
    Карта сайта, XML.