Дмитро павличко стихи


Дмитро Павличко вірші – читати онлайн

Дмитро Васильович Павличко (нар. 28 вересня 1929, Стопчатів, нині Косівський район) — український поет, перекладач, літературний критик, громадсько-політичний діяч, Герой України.

Дмитро Павличко біографія коротко (життєпис)

Народився 28 вересня 1929 року в с. Стопчатів, нині Косівський район, Івано-Франківська область, Україна (тоді Коломийський повіт, Станіславське воєводство, Польська Республіка) в селянській родині.

Дмитро Павличко цікаві факти з життя – початкову освіту здобув у польськомовній школі в Яблунові, продовжив навчання в Коломийській гімназії, а далі — в Яблунівській середній школі.

З осені 1945 p. по літо 1946 р. був ув’язнений за сфабрикованою справою щодо звинувачення у належності до УПА.

У 1953 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету.

Член КПРС з 1954 по 1990 роки. З 1955 року — член ЦК ЛКСМУ.

Завідував відділом поезії редакції журналу «Жовтень» (нині — «Дзвін»), після переїзду до Києва працював у секретаріаті СПУ. Протягом 1971-1978 pp. Д. Павличко редагував журнал «Всесвіт».

Дмитро Павличко вірші – перша збірка поезій «Любов і ненависть» з’явилася у 1953 р. Пізніше побачили світ поетичні книги «Моя земля» (1955), «Чорна нитка» (1958),«Правда кличе» (1958), — вісімнадцятитисячний тираж книжки було знищено за вказівкою партійних цензорів. «Пальмова віть» 1962. У 1968 р. вийшла збірка «Гранослов», згодом «Сонети подільської осені»(1973), «Таємниця твого обличчя» (1974), «Сонети» (1978), «Спіраль» (1984), «Поеми й притчі» (1986), «Покаянні псалми» (1994). Д. Павличко уклав антологію перекладів «Світовий сонет» (1983). Літературно-критичні праці зібрані в книжках «Магістралями слова» (1978), «Над глибинами» (1984), «Біля мужнього слова» (1988).

Дмитро Павличко на святі 500-ліття Запорозького козацтва. С. Капулівка, 1990 р.

Д.Павличко з дружиною Богданою в Донецьку. Праворуч — В.Білецький
Д. Павличко — один з організаторів Народного Руху України, Демократичної партії України, перший голова Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка.

У 1990—1999 роках — Народний депутат України.

У 2002 році став почесним профессором НаУКМА. 1 вересня він прочитав інавґураційну лекцію на тему «Українська національна ідея».

З 21 жовтня 2005 року — знову обраний народним депутатом України (фракція Української Народної Партії).

На IV Всесвітньому Форумі Українців, що відбувся в Києві 18-20 серпня 2006 р., Павличка Дмитра Васильовича було обрано Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради.

Посилання:

gumoreska.in.ua

Поетична збірка "Відлуння десятиліть". Вірші Дмитра Павличко

    В українську літературу Дмитро Павличко увійшов як поет тонкого ліричного мислення й глибокої інтелектуальності. Його філософські роздуми й інтимні зізнання, публіцистичні декларації й пейзажні замальовки, образи героїв і портрети конкретних людей - все це, до всього, позначено жагучою громадянською пристрастю. Найяскравіше ця пристрасть проявлена у ставленні до рідної Вітчизни і мови. Рідна мова для поета - найвищий критерій людської моральності. В сонеті «Якби я втратив очі, Україно» він зізнається:

Дивитися на радощі обнови,
Та материнської не чути мови -
Ото була б загибель-смерть моя.

    Народився Дмитро Васильович Павличко 28 вересня 1929 року в селі Стопчатові Яблунівського району на Івано-Франківщині - тоді ця територія була під Польщею - в селянській сім'ї. Вчився в Яблунівській школі з польською мовою викладання та Коломийській гімназії, де навчання здійснювалося німецькою. У 1953 році закінчив філологічний факультет Львівського університету.
    Того року вийшла друком перша поетична збірка Дмитра Пав-личка «Любов і ненависть». Затим побачили світ - «Моя земля» (1955), «Правда кличе!» (1958), «Бистрина» (1959), «Днина» (1960).
    Слід сказати, що не всі речі в цих збірках оцінювані однозначно. Не обійшлося в них без віршів про Леніна, компартію, комсомол. Та до честі поета - він один із перших українських письменників швидко збагнув, що накоїв сталінізм і на що здатні примасковані послідовники «вождя усіх народів». Уже в збірці «Правда кличе!» він вміщує сонет «Коли помер кривавий Торквемада», в якому відтворює суспільну насторогу, непевність і нерішучість після смерті Сталіна-Торквемади:

Вони самі усім розповідали,
Що інквизитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали...
Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам'ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!

    Наступні книги «Пальмова віть» (1962), «Гранослов» (1968), «Таємниця твого обличчя» (1974), «Вогнище» (1979) - їх близько двадцяти - збагатили українську поезію, як і чекав Андрій Малишко ще від молодого Павличка, справжніми скарбами квітучої папороті щастя, що захована в тайниках Слова.
    У своїй творчості поет вдається до найрізноманітніших форм віршування - сонета, епічної поеми, рубаї, притчі. Багато його поезій покладено на музику.
    Дмитро Павличко - автор книг для дітей: «Золоторогий олень», «Дядько Дощ», «Де найкраще місце на землі?». Він також автор збірок статей, есеїв, виступів з питань літературознавства - «Магістралями слова», «Над глибинами», «Біля мужнього світла» та сценаріїв до кінофільмів «Сон» і «Захар Беркут». Відомий поет і як талановитий перекладач творчості Хосе Марті, Николи Вапцарова, Шекспіра, багатьох інших майстрів слова. Твори ж самого поета публікуються багатьма мовами зарубіжних країн.
    Дмитро Павличко - лауреат Національної премії імені Т.Г. Шевченка, премій імені Миколи Островського та Максима Рильського.



ГРАНОСЛОВ

На вічну пам'ять
Максиму Рильському

1
Немов тремтіння зляканих осик,
Що затуляють листям сиві очі,
Коли сокири сплющений язик
В щелепах пил прицмокне на обочі,

Немов жіночий відчайдушний крик,
Що кличе порятунку серед ночі,
Немов червоної гадюки сик,
Що в серці загніздилась, як у клоччі,

Ношу в собі я найтемнющу вість,
Що з київських примчала передмість,
Постукала у двері спозарана...

Виходжу з хати й чую вже здаля -
Голосить в Голосісві земля:
- Ой синку мій, велика в мене рана...

2
Не плачте, Ярославно, їде князь -
Тепер його вже не беруться стріли.
Лакузи Кончакові подуріли,
Перед полоненим упали в грязь.

Обличчя в нього тільки помарніле -
Не легкома доріженька далась.
Від іскри із підкови зайнялась,
І коні, ведучи вогонь, летіли.

Дивіться, Ярославно, на щитах
Його несуть хоробрі побратими,
Та ви лише скажіть йому: «Максиме!..»

І він прокинеться, як вічний птах,
Із попелу сивин своїх воскресне,
Щоб знову вам життя віддати чесне.

3
Він дні свої, як сосни злотокорі,
Для нив будущини спалив дотла.
Його душа у слово перейшла,
Повставши в працьовитій непокорі.

Та коли він востаннє з-за стола
Підвівся в першій і смертельній зморі.
Гули не пізнані ще нами зорі
В згасаючому всесвіті чола.

На скелях болю в чорній порожнечі
Вони померли... І його труна
Нам обривала руки молодечі.

Від мертвих сонць така була вона,
Що й тінь її врізалася у плечі
І гнула нас, як брила кам'яна.

4
Залізний нелинь чорними руками
Давив у нетрях туч, немов гаддя,
Палючі блискавиці все життя,
Згораючи над юними дубками.

У нього переймаючи знаття,
Вони росли й міцнішали з роками,
А з нього листя падало зірками
Від радості за їхнє майбуття.

Вогненні ручаї текли по ньому,
Клекочучи, шугали у траву.
Аж доки серце із грудей старому

Не вижорнали - в темінь грозову.
Та він і мертвий береже від грому
Свою родину, в зелені живу!

5
Була у нього усмішка дитяти -
Блакиті української тепло.
Любов'ю серце зроджене було,
Як пісня - чесне, як бджола - завзяте.

І сивокриле, зжурене чоло
У сяєві Франкової посвяти.
І, панською сокирою потяте,
Ім'я Залізнякове в нім жило.

Лиш кольору очей не передам,
Що світ у слові залишили нам,
Де з подиву і гордості горів'я;

Його, як ластівки у небі слід,
Червонокровий не пійма граніт,
Ні мармур, що слабий на білокрів'я.

6
Стояв і плакав я коло труни
Максима Рильського в печалі темній.
І сам себе у марноті нікчемній
Побачив із його височини.

І сам собі я говорив: збагни,
Що смерть іде по стежці потаємній,
Щоб мозок твій перетворити в кремній,
А кість - у пневматичність бузини.

Безсмертя виростає не з могили,
Воно встає з колиски до вікна -
В житті його велика таїна.

Благослови свої життєві сили,
Щоб так, як він, свою верстати путь,
А помирати можна вже як-будь.

7
Він вийшов з хати в млисте передрання,
Зачувши, як гуде мисливський ріг
Далеких друзів... До дітей своїх
Не повернувся досі з полювання.

Чи заманила чорноока ланя
Його туди, звідкіль нема доріг.
І досі він шукає мовчки їх.
Соромлячись безсилого волання?

Ні! Він стріляв драпіжників-вовків
І спить тепер у курені з вінків
Так тихо, ніби Україна сниться.

Дерева бовваніють навкруги
В тумані надвечір'я, мов стоги, -
Між ними ходить слави олениця.

8
Колись мій батечко учив мене,
Як за столом тримати гарно ложку.
Я, слава богу, вивчився потрошку,
Хоч діло це (не смійтеся!) складне.

Один бере ту ложку, мов Явдошку
За руку, і викручує, і мне,
А другий візьме, як смичок,- і тне,
А третій допаде - як в морі дошку.

Навчіть перо тримати, друже мій,
До спазм, до зомлівання, до каліцтва,
Щоб видати всю силу чоловіцтва...

А там його в запеклості німій
Прив'язувать мотуззям до зап'ястя,
Писати і писати, доки вдасться.

9
Я голос чув його в сумному залі:
«Поети! Смерть не служниця! Не ждіть,
Що з ваших книг обдмуха пил століть,
І вам начистить ордени й медалі,

І підоллє епітети зів'ялі
Підхлібників старих, що навдогідь
Вам золотом назвали вашу мідь,
А стежечку - стрілою магістралі!

Вона повзе, як ворог, з темноти;
Якщо з мечем назустріч їй не йти -
Життя від вас тікатиме, як обрій!

Той смерть свою навіки поборов,
Хто на її ненависть мав любов,
Хто рівня їй, але у силі добрій!»

10
Любити свій народ і в тій любові
Ходити, наче кінь у хомуті,-
Дарма що день у день гризе до крові,
Здуває горб на гордому хребті.

Не скаржитись на пужална грабові,
Ні на шляхи безводні і круті,
В драбиняку тягнути густоброві
Снопи надій на паски золоті.

Не оглядатися в сумній тривозі,-
Хоч би й півсвіту склали на гарбу
І вигнули в зеніт рубель на возі,

Копитами впиратись у журбу -
І не розбити бджілоньку слабу,
Що впала в дощ і сохне на дорозі.

11
Стоять вінки червоні, як щити,
Поет лежить, як воїн у зброярні.
Чи рани ті незримі і безкарні,
Що він їх мусив у душі нести?

У варті біля нього став і ти,
Як біля сонця чорний ґніт ліхтарні.
Ти віршики пописував бездарні
І геніальні наклепи-листи.

Падлючності й страху брудний байстрюче,
Йому ти серце пробивав могучс
І виливав на нього власну гидь...

Але твоя вже вибила година,
І мимоволі добра ця людина
Тобі своїм безсмертям відомстить!

12
Учіться в нього, юні гранослови,
В незграбній брилі думки віднайти
Ясні і вперті лінії плити,
Придатної для вічної будови,

Приєднувати геніїв світи
До володінь Тарасової мови;
Коли ж похвал насунуться димове,
Від їх трутизни очі берегти!

Шануйте коми кожної пір'їну
В розкриллях білих ста його томів,
Що піднімали з урвищ Україну.

Він так її любив і розумів,
Що не загубиться у пітьмі тліну
І на світанку вернеться домів.

13
Моя душа в розколинах, мов скеля,
Тумани смутку сплять на дні проваль.
Та сходить сонце, і ясніє даль -
Виходжу з туги, наче з підземелля.

Не перетре піском своїм пустеля
Моєї мови голубий кришталь.
Переростає в твердь м'яка печаль,
З путі зникає постать Азазеля.

Тікає дух пустині... Я іду,
Хоч він мені будує на біду
Високі - до небес - перегороди...

Веди мене, дорого правоти,
Як не мені, дай іншому дійти
На тихі зорі і на ясні води.

14
Він не робив з пера громовідводу
І не осліп в обіймах блискавиць.
Його не бачили лежачим ниць -
Хіба тоді, як пив з потоку воду.

Він України мав чарівну вроду.
Носив її наймення гордолиць.
Він виріс від суниць аж до зірниць.
Великий гранослов свого народу.

Йому призначено і далі йти
Через усі весілля наші й тризни,
Через любові нашої мости,

Що не бояться толу, ні гнилизни,
В сивинах сонце нинішнє нести
В майбутнє сонце нашої Вітчизни.

15
В його житті ще раз вони страждали,
Ще раз пройшли чистилище вигнань,
І їх поем щонайтонкішу грань
Він в українські переніс кристали.

На мить вони в липневу ранню рань
Покинули високі п'єдестали,
В почесній варті біля нього стали,
І плечі їх здригались від ридань.

Та він із ними перейде межу,
Де не питають паспорта, ні мита -
Пускають правду, завертають лжу...

Світитиме народам із пітьми
Зоря Максима Рильського, умита
Міцкевича і Пушкіна слізьми.

СКОВОРОДА

Хвала і слава сонцеві і росам,
Що розсипають по мураві день.
Ганьба розледачілим малоросам,
Що не достукався до них Монтень.

А як прийшов у чорному жупані
Козацький син з чолом у небеса,
Вони його з маєтків і плебаній
Прогнали, як заразливого пса.

І, виламавши палицю із тину,
Він темними байраками пішов
Кріпацьким дітям викладать латину,
Бентежити думками рабську кров.

Де хата димом і добром зігріта,
Ставав у дверях, величав і сив,
Притулку для Платона й Демокріта
І хліба він, соромлячись, просив.

Збиралися статечно, як лелеки,
Навколо нього тихі мужики.
Він голови єпископські, як глеки,
Словами розбивав на черепки.

Не відшукати щастя для вітчизни,
Як в немочі проказній людський рід.
Він біблію, немов ріку пустизни,
Пересікав не раз уплав і вбрід.

Він риб шукав - знаходилися змії,
Чіплялися до рук і ніг вужі.
Святому сину покритки Марії
Пробачити не міг святої лжі.

Малого більший тузає й тусає -
Правдиве це і вічне, як трава.
А серце в серце гляне й замерзає:
Там звір лежить з обличчям божества.

Чи звіра брав мудрець на поворозку,
Чи бога брав мудрець на воловід?
Мала частинка світу в людськім мозку,
А в кожнім серці людськім - цілий світ.

Живем і помираєм ненароком.
Шукаєм правди, хоч вона страшна...
Над людством нахилявсь, як над потоком.
В якому видно воду аж до дна.

ГОЛГОФА

Це страшно, як людину розпинають,
Не йнявши віри їй, що Бог вона;
Плювками прибивають до хреста
Невинну душу, генієм пойняту.
А ще страшніше, як знімають ката
З охрестя справедливої ганьби,
Навколішки стоять довкруг мерця
І ждуть в мольбах, що він от-от воскресне.
Одна Голгофа споконвік була:
Розбійник і творець висіли поруч,
І в темряві не розрізняли їх.

Та ми повинні бачити при світлі,
Де вбитий Бог, а де всесвітній хам,
Що перед смертю розпинав народи.

Коли помер кривавий Торквемада,
Пішли по всій Іспанії ченці,
Зодягнені в лахміття, як старці,
Підступні пастухи людського стада.

О, як боялися святі отці,
Чи не схитнеться їх могутня влада!
Душа єретика тій смерті рада -
Чи ж не майне де усміх на лиці?

Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали...

Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам'ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!

«РАБИ» МІКЕЛАНДЖЕЛО

Нема в Рабів облич, лишень тіла,-
Страшні створіння ці безумислові.
Чому ж творець покинув на півслові
Свій труд - Рабам не вирізьбив чола?

Невже забракло генію тепла,
Щоб оживити очі мармурові,
В камінні мозки влити світла й крові,
Збудити мисль із темного живла?

Ні, все в них є: слізьми промиті очі,
Думками й потом спалені лоби -
Про це говорять руки їх робочі.

Я чую ваше дихання, Раби,
Закуті в брилах крики боротьби,
Як рокотання грому в надрах ночі!

Якби я втратив очі, Україно,
То зміг би жить, не бачачи ланів,
Поліських плес, подільських ясенів,
Дніпра, що стелить хвилі, паче сіно.

У глибині моїх темнот і снів
Твоя лунала б мова солов'їно;
Той світ, що ти дала мені у віно,
Від сяйва слова знову б заяснів.

А глухоти не зможу перенести,
Бо не вкладе ніхто в печальні жести
Шум Черемоша, співи солов'я,

Дивитися на радощі обнови,
Та материнської не чути мови -
Ото була б загибель-смерть моя.

У дитячому серці жила Україна -
Материнські веселі і журні пісні,
Та за мову мужицьку не раз на коліна
Довелося у школі ставати мені.

Непокривлену душу хотіли зламати,
Та ламалися тільки болючі киї,
Наді мною ночами відплакала мати,
Я ж не зрікся ні мови, ні пісні її.

І померла з гризоти вона молодою.
Залишився назавжди без матері я,
Та не був ні хвилини в житті сиротою,
Бо вела мене далі Вкраїна моя!
 

Іду по рідному селу...
Яке то щастя - хто збагне...
Дивитись, як вечірню млу
Пронизує тепер ясне.
Могутнє світло з хат, домів,
Де каганець колись димів!

Яке то щастя - свій народ
У світлі бачити! Мені
Оце найбільша з нагород
За всі страждання і пісні,
За все, чим жив і що творив,
За кожен молодий порив!

В оселях тих смачніший хліб
І голосніший спів дівчат.
Лиш хто на серце вже осліп,
Кого струїв минулий чад,
Мойого щастя не збагне,
Не зможе зрозуміть мене!

ДОБРИЙ ДЕНЬ

Хто б не йшов, і хто б не їхав
По дорогах кременистих
Через прикарпатські села,-
Всіх вітають словом тут.

Вам поклониться дитина,
І дідусь сивоголовий
Скине шапку перед вами -
Чи знайомі ви, чи ні.

Ось мене стрічає жінка -
Сиві, як повісмо, коси
З-під хустини виглядають,-
Каже «слава Ису» мені.

Не дивуюсь - я так само
Теж вітав усіх прохожих.
Перший раз в п'ятнадцять років
Людям «добрий день» сказав.

У киптариках біленьких
Школярі ідуть зі школи.
Діти йдуть мені назустріч,
Кажуть «добрий день» мені.

Не дивуюсь я, радію,
Сльози радості втираю.
- Добрий день, мій рідний краю,
Вольний, добрий день тобі!

ПТИЦЯ

Тріпоче серце спійманої птиці,
В руках моїх не чує доброти.
- Я дам тобі водиці і пшениці,
Моя пташино, тільки не тремти!

- Хіба потоки загубили воду,
Хіба в полях уже зерна нема?!
Пусти мене, мій хлопче, на свободу,
І все, що треба, я знайду сама.

Я ж лагідно тебе тримаю, пташко,
В своїх руках, легеньких, як вітрець.
Хіба неволя це? Хіба це важко -
Від мене взяти кілька зеренець?

Пусти мене! Мені, дитино мила,
Дорожча воля, ніж зерно твоє!
Страшна, хоч навіть лагідна, та сила,
Яка розкрити крилець не дає!

- Лети! Співай у небі гомінкому;
Хоч і маленький, зрозумів я все.
Моя рука ніколи і нікому
Ні кривди, ні біди не принесе!

ШАХТАР

Попід землею ходить повзкома.
Але в душі покірності нема.

Він пробиває кам'яні пласти,
Видобуває сонце з темноти.

Таким я завжди бачу шахтаря.
Ліхтарик над чолом,- немов зоря.

Низеньке небо, та високий лет,
Бо він трудар, мислитель і поет.

Горить не кожен твій рядок, либонь;
А в нього кожна грудочка - вогонь!

До рівня отакого ти зумій
Свій поетичний піднести забій!

ЯБЛУНЯ

Юрію Якутовичу

Щаслива яблуня! Надовкруги
Ті яблука, мов золоті собори,-
Живло добра, яке ніхто не зборе,
Шаленство материнської снаги.

Але від непомірної ваги
Галуззя рветься, падають підпори;
І вибуха вона, мов серце хворе,
Скидаючи плоди, мов ланцюги.

Як мати і робітниця стражденна,
Вона кладе поламані рамена
На землю і без слова помира...

Якби дерева й нас також навчили
Ламаться лиш від безуму добра,
Від щедрості, що понад людські сили!..
  

СМЕРЕКИ

В пень загнана сокира татова
По топорище.
Смереки в наляку - задихані -
Тікають вище.

Пила, як риба, прогинається
В кільце зубате.
А батько: - Ну, показуй дерево
Котре зрубати?!

Я розглядаюсь, мов на ярмарку;
Я вибираю.
Здається, краща та смеречина,
Котра не скраю.

- Ось найстрункіша! - Ні, мій
    хлопчику,
Шкода стрункої!
- Тоді та гарна, що виблискує
В сріблястій хвої!

- Тієї жаль! - Тоді та смалена,
В мохах від споду!
- Е ні, небоже, тим сподіємо
Велику шкоду!

- Тоді та чорна, перекручена
В смолі, як дратва!
- Тієї жалко! Підростатиме,
Та й буде платва.*

- А та, що ніби свічка скривлена
Із парастасу!**
- Е ні, вона ще буде рівною,
Дай тільки часу!

Так ми ходили між смереками,
Смішні злодії.
Гайда додому - та подумаєм,
Прийдем з неділі!..

Минуло сорок літ. Послухайте -
Шумить живиця,
Співає сонце, як відданиця,
А вітер гзиться.

Чого ж мені на цьому падолі***
Так сумнувато?
Стоять смереки та й питаються:
А де твій тато?!

* Платва - зрубаний стовбур великого
дерева (діалектн.)
** Парастас - заупокійна відправа.
*** Паділ - невелика долина.

   

Коли ми йшли удвох з тобою
Вузькою стежкою по полю,
Я гладив золоте колосся,
Як гладить милому волосся
Щаслива, ніжна наречена...

А ти ішла поперед мене,
Моя струнка, солодка згубо,-
I я помітив, як ти грубо
Топтала колоски пшениці,
Що нахилились до землиці.
Немов траву безплідну, дику
Топтала і не чула крику
Тих колосочків.
    Без оглядки
Ти йшла собі, а в мене - згадки
Про те, як на чужому полі
Давно колись, ще у неволі,
Збирав я нишком колосочки
В поділ дитячої сорочки.
О, я хотів тобі сказати,
Що те колоссячко вусате -
То невсипущий труд мозільний,
То молодим калач весільний,
То для дітей пахуча булка,
То хліб, що матінка-гуцулка
З долівки вчила піднімати,
Як батька в руку, цілувати;
Та я змовчав. Я йшов покірно,
Бо я любив тебе надмірно,
Але мені тоді здалося,
Що то не золоте колосся,
Що то любов мою безмежну
Стоптали так необережно.

Ніч була ясна, я стежками біг.
Стопи опікав кам'яний моріг.

Линула зоря на круті плаї,
Як метелика, я впіймав її.

Під вікном твоїм я відкрив кулак,
Показав зорю, мов червоний мак.

Та не вийшла ти, тільки у вікні
Стала й знак дала - геть іти мені.

Я назад помчав темним путівцем,
Біжучи крізь ніч, плакав я тихцем.

Я в руці стискав, наче бите скло,
Мертвої зорі неживе крило.

Ніч була ясна, я відкрив кулак,
Ах, моя рука - мов червоний мак.

Я стужився, мила, за тобою,
З туги обернувся мимохіть
В явора, що, палений журбою,
Сам-один між буками стоїть.

Грає листя на веснянім сонці,
А в душі - печаль, як небеса.
Він росте й співає явороньці,
І згорає від сльози роса.

Сніг летить колючий, ніби трина,
Йде зима й бескидами гуде.
Яворові сниться яворина
Та її кохання молоде.

Він не знає, що надійдуть люди,
Зміряють його на поруби,
Розітнуть йому печальні груди,
Скрипку зроблять із його журби.

ЛЕЛЕЧЕНЬКИ

З далекого краю
Лелеки летіли,
Та в одного лелеченьки
Крилонька зомліли.

Висушила силу
Чужина проклята,
Візьміть мене, лелеченьки,
На свої крилята.

Ніч накрила очі
Мені молодому,
Несіть мене, лелеченьки,
Мертвого додому.

ДВА КОЛЬОРИ

Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш горточок старого полотна
І вишите моє життя на ньому.

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.
  

Дзвенить у зорях небо чисте,
Палає синім льодом шлях.
Неначе дерево безлисте,
Стоїть моя душа в полях.
Як надійшла щаслива доля,
Збудила весняну снагу,
Моя душа, немов тополя,
Зазеленіла на снігу.
Як надійшла любов справдешня,
Хлюпнула пригорщу тепла,
Моя душа, немов черешня,
Понад снігами зацвіла.
Як надійшла і засіяла
Та дружба, що живе в літах,
Моя душа над снігом стала,
Неначе яблуня в плодах.

ПРИТЧА ПРО СЛАВУ

Прийшла до поета слава
І тихо йому сказала:
«Перо вже тобі ні до чого -
Бери долото
І вирубай пам'ятник вічний собі
З граніту твердого,
Бо цього
Так добре зробити, як ти,
Не зможе ніхто!»
Трудився поет звитяжно,
Давалась робота тяжко.
Закінчивши, друзів покликав:
- Дивіться, це - я.-
Говорять вони:
- І схожості навіть немає,
Поглянь - голова завелика,
І зовсім вона не твоя.
Ми мусимо правду сказать -
У тебе чоло низеньке,
А тут же воно на п'ядь!
У тебе вузенький виріз
Очей, а тут широкий,
Кирпатий у тебе ніс,
А з каменя рівний виріс!
Скажи ж бо нам правду: а хто він,
Оцей молодець мудроокий,
Задуми великої повен? -
...І тут зрозумів славолюбець,
Що слава його обдурила.
Забрала життя у нього
Твердюща гранітна брила.
І молотом він розбив
Ту статую, що роками
В тупім забутті різьбив
Своїми руками.
А друзі поета збагнули
Тайну граніту:
Хто слухає нашепту слави,
Оббреше себе самого
І людям не лишить нічого,
Йдучи у могилу зі світу.

ДЕ НАЙКРАЩЕ
    МІСЦЕ НА ЗЕМЛІ

Де зелені хмари яворів
Заступили неба синій став,
На стежині сонце я зустрів,
Привітав його і запитав:

- Всі народи бачиш ти з висот,
Всі долини і гірські шпилі.
Де ж найбільший на землі народ?
Де ж найкраще місце на землі?

Сонце усміхнулося здаля:
- Правда, все я бачу з висоти.
Всі народи рівні. А земля
Там найкраща, де вродився ти!

КОЛЯДКА

Народився Бог в стодолі,
На пахкім зеленім сіні.
Розлилася пісня волі
По широкій Україні.

Мати Божа пеленає
Сина в теплу кожушину,
Тішиться, бо ще не знає,
Що розпнуть її дитину.

В Божу честь та в честь народу
Три царі складають строфи,
Та вже викуваний з льоду
Сяє хрест з гори Голгофи.

Снігом куриться дорога,
Від морозу в'януть зорі,
Тулиться ягня до Бога
В здивуванні та в покорі.

Навіть звірі на коліна
Перед ним стають покірно.
Чом же Богу Україна
Дорога така безмірно?

Чом же ми, раби-пігмеї,
Кидаєм її в зневірі,
Чом же Людський син за неї
Має вмерти на Сибірі?

Там, де Лючка круто в'ється,
Де хати в садках,
Де мене носила мати
В поле на руках,

Там я знаю кожну стежку,
Кожен камінець,
Там узяв я пісню в серце
Із людських сердець.

Там земля скупа на жито -
Родить пирії.
Люди потом, чорним потом
Полили її.

Мусить хліб для них родити
Неродючий глей.
Добре мати в серці пісню
Від таких людей!

Як діамантова сяйлива грань,
Ятріє сніг на булаві Богдана.
І днина гріється благоуханна
Над ватрами софійських злотних бань.

Нові будови в сітях риштувань
Просвітлюються сонцем спонадраиа.
Тремтить моя душа, як та мембрана,
Ясніє неба голуба гортань.

Пройдуся по майдану білим цвітом
І загублюсь навіки в далині
За містом, за одвічним заповітом...

Та погляд мій не вмре на стремені,
А, на гетьманській мислі самоцвітом
Сяйнувши, мчатиме в майбутні дні.
 

РУБАЇ

В Хайяма взяв я форму рубаї,
Вподобавши за лаконізм її.
Чи замалу, чи, може, завелику
Одежу матимуть думки мої?

Безсмертні всі: цей виховав дитину,
Той пісню написав, хоч і єдину,
А той, що не зумів цього зробить,
Коло дороги посадив ялину.

Мене приніс на наш город лелека,
Що знов за мною прилетить здалека
І вже навіки віднесе туди,
Де книг крильми шумить бібліотека.

Сильніше за любов злоба горить,
Сильніше за красу вражає бридь,
Але життя росте лишень з любові,
Лишень краса людей навчає жить!

Не скаже Галілей, ні Архімед,
Чи буде то назад, а чи вперед -
Із Місяця вертатися додому,
З пустель жахних - на яблука і мед.

Життя - це шлях, що переходить в шлях,
Кінця не має ні одна дорога.
Смерть - тимчасовий міст, що на вітрах
Ледь-ледь стоїть і наганяє страх.

Мені нагадують людські серця
Крихке й тоненьке серце олівця -
Зламати легко, застругати важче,
Списати неможливо до кінця.

   


 

virchi.narod.ru

Dmytro Pavlychko

НОСТАЛЬҐІЯ (поема, 1995)

I.   “Чому так важко бути нам собою…”
II.  “А що в Москві? Панують знову білі…”
III. “Я вам прощаю все, брати-москвини…”
IV. “Молюся й думаю про людські біди…”
V.  “Ми вбогими були й жили в печалі…”
VI. “Згадав я Чигирин. Моя печале…”

“ЗА НАС” (1995)

Передмова

Чечня
Бранка
То внутрішня справа Росії
Джохар Дудаєв
На могилі Овлура Дудаєва
Овлур живий!
Із Чечні приходять домовини
Вердикт
Тримайся, Джохаре!
За нас
На безголов'я
Молитва
Співчуття
Свято
Збуди
Пісня про Гудермес
На руїні
Звільнення заручників
Бамут
Імперія
Прометей
Вулиця Джохара Дудаєва у Львові
Шапка Яндарбієва
Толерантні вуха
На олімпійськім стадіоні

“ТАЄМНИЦЯ ТВОГО ОБЛИЧЧЯ” (Київ, “Основи”, 1998)

Таємниця твого обличчя

“Живу, як той гірський потік…”
“Моя любове, ти як Бог…”
“Був день, коли ніхто не плаче…”
“Де ждав я тебе, як свята…”
“Не бійся сивини моєї…”
“Ми вийдем з тобою на листя опале…”
“Зніми мені легенькою рукою…”
“Зеленим вогнем береза…”
“Це неправда, що ми помрем!…”
“Зачах, згорів я до основ…”
“Найдовша з усіх доріг…”
“Коли до тебе прилечу…”
“Я бачив тебе сьогодні…”
“Дзвенить у зорах небо чисте…”
“Ти спиш, і на твоїм обличчі…”
“Мжичка тремтить, як мембрана…”
“Буває така розмова…”
“Ти – як дощ. А я – мов явір…”
“Не пригадуй, що було! Не треба…”
“В моїх повіках напівсонних…”
“Горить суницями поляна…”
“Твоя душа звіздаста і смаглява…”
“Щось у мені тремтить…”
“Червоні яблука в кімнатах…”
“Я пригадав собі один стіжок у горах…”
“Мріє, наче сніг здалека…”
“Дівчино, дівчино, де твої крильця…”
“Радуйся, дівчино, разом зі мною…”
“Вночі ти входила в море…”
“Скинь одежу свою…”
“Біла черешня в небі…”
“Хочу тебе цілувати. Рятунок…”
“Дівочих непорочних ліній…”
“Так гарно ти снилась мені…”
“При стрічі мене поклич…”
“Твоя протилежність – пісок…”
“Перегорів я й перетлів…”
“Були ми в натовні. Не знаю, як це сталось…”
“Коли мені не допоможуть вірші…”
“Я буду на світі…”
“Ще днів моїх багато за горою…”
“Так, ти одна, моя любове…”
“Біжить під зливою лошиця…”
“Ти пахнеш, як листя весняне…”
“Море з моря ткалось гладко…”
“Дівчино моя мила…”
“Ніч була ясна, я стежками біг…”
“Та мить, яка надходить після болю…”
“Я стужився мила, за тобою…”
“Не знаю, хто мене зробив орлом…”
“За вивіркою золотою…”
“Моє дівча, не вір…”
“Що я для тебе маю?…”
“Напав я на тебе раптом…”
“Ми різко зійшлися в танці…”
“Акації. Бджолині дзвони…”
“Повітря нічне до рання…”
“Відходив поїзд. У вікні…”
“Стояли ми на темній оболоні…”
“Сріблиться дощ в тоненькому тумані…”
“Розплелись, розсипались, розпалились…”
“Не раз мені здається…”
“На трибуні ти говорила…”
“Я пригорнувсь до тебе…”
“Ти оживаєш у мені…”
“Твого погляду вітер…”
“Я прилітав до тебе…”
“Між нами завжди той повинен бути…”
“Цього не видно з найвищої вежі…”
“Ти навчаєш ходить легкома…”
“У хмарах бозу, що висить, як грона…”
“Стерня, наче сніг, біліла…”
“Твоїх долонь сяйлива лодь…”
“Сонце намальоване циноброю…”
“Пахне хлібом трава…”
“Як почну сповідатися…”
“Все не те, коли нема любові…”
“Наша любов…”
“Я – зернятко, а ти – зоря осіння…”
“На цій землі жили ми споконвік…”
“Твоя краса, як усміх сатани…”
“Ніч осяяна цвітом яблуні…”
“Над нашим вітом і під нашим світом…”
“Посеред ночі дощ пішов…”
“Заснути так бодай на волосок…”
“Якби могла прийти до мене цеї миті…”

Золоте ябко

“Ти, мов яблуко з галузки…”
“Візьми мене, як арфу, поміж ноги…”
“Між персами твоїми – жолобок…”
“Як би я знав, де ти живеш…”
“Ти дуже гарна, але я з тобою…”
“Я буду витрачати…”
“Спадала вниз оголена вода…”
“Спідниця, втята на півслові…”
“Нема, нема… І раптом: з’ява!…”
“Твої груди, наче свічі…”
“Я добре знаю, ти пішла б…”
“Мені твоїх поцілунків…”
“Ти виходила з моря гола…”
“У дверях на летовищі стояла…”
“На Лесбосі ніколи не була ти…”
“Ти пахнеш, наче конюшина біла…”
“Я в пазуху зайду тайком…”
“Злітає сукня і сорочка…”
“Я роздягнув тебе в уяві…”
“Найліпше любитись в надрання…”
“Коли на кримському базарі…”
“В блакитному дощі…”
“На мене дивиться вікно…”
“Надходить золота хвилина…”
“Обніми мене руками…”
“Ти зіграла двісті ролей…”
“Я вчився сорок літ, та не навчився досі…”
“Я за тобою навздогінці…”
“На перших мітингах і вічах…”
“Зостаньсь на цілу ніч!…”
“Якщо дивитись в небеса…”
“Боже, яка ти в цілунку глибока…”
“В землі, мов клубень бараболі…”
“Якщо дивитись в небеса…”
“Боже, яка ти в цілунку глибока…”
“В землі, мов клубень бараболі…”
“Я відчуваю над твоїм чолом…”
“Як я помру, до мене не підходь…”
“Десь далеко в полі, біля стежки…”
“Я згадую тебе, хоч ти – переді мною…”
“Ми цілувались на морозі…”
“Ось я танцюю. Я танцюю…”
“В тобі одній люблю я безліч…”

З інших збірок

Два кольори
Син

Біоґрафічна довідка

Портрет поета

poetyka.uazone.net

Павличко Д.В. Вірші

                  Павличко Дмитро Васильович

                               Вірші

* * *

Іду по рідному селу...
Яке то щастя - хто збагне...
Дивитись, як вечірню млу
Пронизує тепер ясне,
Могутнє світло з хат, домів,
Де каганець колись димів!

Яке то щастя - свій народ


У світлі бачити! Мені
Оце найбільша з нагород
За всі страждання і пісні,
За все, чим жив і що творив,
За кожен молодий порив!

В оселях тих смачніший хліб


І голосніший спів дівчат.
Лиш хто на серце вже осліп,
Кого струїв минулий чад,
Мойого щастя не збагне,
Не зможе зрозуміть мене!

* * *

Біла черешня в небі
Над селом проплива,
Ніби заснулий лебідь,
Під крилом - голова.

Дівчина жде на мене,


Де бринять ячмені,
Веселим брилем ромену
Махає вона мені.

Мрієм про дні прийдешні,


Про те, як станем людьми.
Втім, чуємо, як черешня
Залопотіла крильми.

ДВА КОЛЬОРИ
Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.
Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.
Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш горточок старого полотна
І вишите моє життя на ньому.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.

ДЕ НАЙКРАЩЕ МІСЦЕ НА ЗЕМЛІ
           Де зелені хмари яворів
           Заступили неба синій став,
           На стежині сонце я зустрів,
           Привітав його і запитав:
            
           - Всі народи бачиш ти з висот,
           Всі долини і гірські шпилі.
           Де ж найбільший на землі народ?
           Де ж найкраще місце на землі?
            
           Сонце усміхнулося здаля:
           - Правда, все я бачу з висоти.
           Всі народи рівні. А земля
           Там найкраща, де вродився ти!
                              ЛЕЛЕЧЕНЬКИ
                                        3 далекого краю
                                        Лелеки летіли,
                                        Та в одного лелеченьки
                                        Крилонька зомліли.
                                        
                                        Висушила силу
                                        Чужина проклята,
                                        Візьміть мене, лелеченьки,
                                        На свої крилята.
                                        
                                        Ніч накрила очі
                                        Мені молодому,
                                        Несіть мене, лелеченьки,
                                        Мертвого додому.
* * *
О рідне слово, хто без тебе я?
Німий жебрак, старцюючий бродяга,
Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,
Прах, купа жалюгідного рам'я.

Моя ти - пісня, сила і відвага,


Моє вселюдське й мамине ім'я.
Тобою палахтить душа моя,
Втишається тобою серця спрага.

Тебе у спадок віддали мені


Мої батьки і предки невідомі,
Що гинули за тебе на вогні.

Так не засни в запиленому томі,


В неткнутій коленкоровій труні -
Дзвени в моїм і правнуковім домі!
* * *
Пахне хлібом трава,
Що купала мене з дитяти,
Пахнуть хлібом слова,
Що мене їх навчила мати.

Пахне хлібом терпка


Пісня батькової стодоли,
Пахне хлібом рука,
Що водила мене до школи.

Пахнуть хлібом гаї,


Де кохалися ми до згуби,
Пахнуть хлібом твої
Груди, очі, долоні, губи.

Пахне хлібом маля,


Що любов його народила.
Пахне хлібом земля,
Що дала мені сонце й крила.
* * *
У дитячому серці жила Україна -
Материнські веселі і журні пісні,
Та за мову мужицьку не раз на коліна
Довелося у школі ставати мені.

Непокривлену душу хотіли зламати,


Та ламалися тільки болючі киї,
Наді мною ночами відплакала мати,
Я ж не зрікся ні мови, ні пісні її.

І померла з гризоти вона молодою,


Залишився назавжди без матері я,
Та не був ні хвилини в житті сиротою,
Бо вела мене далі Вкраїна моя!
ШАХТАР
Попід землею ходить повзкома,
Але в душі покірності нема.

Він пробиває кам'яні пласти,


Видобуває сонце з темноти.

Таким я завжди бачу шахтаря.


Ліхтарик над чолом - немов зоря.

Низеньке небо, та високий лет,


Бо він трудар, мислитель і поет.

Горить не кожен твій рядок, либонь;


А в нього кожна грудочка - вогонь!

До рівня отакого ти зумій


Свій поетичний піднести забій!

shitailiki.ru

Дмитрий Павлычко

Из книги судеб. Дмитрий Васильевич Павлычко родился 28 сентября 1929 года в Ивано-Франковской области. В 1953-м окончил Львовский университет имени Ивана Франко, при котором затем обучался в аспирантуре – до исключения из неё в 1955-м якобы за неуспеваемость, а фактически – за свободомыслие.

В 1953-м выпустил первую книгу стихов и спустя год стал членом Союза писателей СССР.

В 1964 году переехал в Киев. Работал сценаристом на киностудии имени Александра Довженко. С 1971-го по 1979-й был главным редактором журнала «Всесвіт». Функционеры ЦК Компартии Украины, недовольные «идейно вредными» публикациями в журнале, заставили Павлычко подать заявление с просьбой об освобождении с должности редактора.

В 80-е годы ХХ века Павлычко занимает посты секретаря Союза писателей СССР и Союза писателей Украины. В марте 1990-го выходит из КПСС. Он принадлежит не только к литературным, но и к политическим деятелям Украины. В 1990–1994 годах. и в 1998–1999 годах Дмитрий Васильевич – народный депутат Украины. Он – один из авторов «Акта о провозглашении независимости Украины» (1991). Чрезвычайный и полномочный посол Украины в Словакии (1995–1999) и в Польше (1999–2001). Герой Украины (2004)…

 

До сих пор не могу понять, почему я, шестнадцатилетний подросток, пишущий стихи и читающий их исключительно на русском языке, взяв в руки томик Дмитра Павлычко «Пэлюсткы и лэза» («Лепестки и лезвия»), не мог от него оторваться, тут же, у прилавка магазина, впервые мысленно начал переводить с украинского, купил эту книгу, перевёл из неё подборку, узнал адрес автора и… не отослал ему свои переводы по простой причине: я посчитал, что маститый поэт не воспримет всерьёз труды столь юного переводчика.

Свои переводы я направил Павлычко лишь двенадцать лет спустя, вернувшись к ним назавтра после защиты кандидатской диссертации. Через несколько месяцев Павлычко прислал мне тёплое письмо, и с этого всё началось. Была осень 1976-го…

 

Творчество Дмитра Павлычко более полувека заметно влияет на литературную и общественную жизнь Украины. Выдающийся поэт, он активно продолжает франковскую линию в украинской поэзии.

Не знаю – это стечение обстоятельств или высшая закономерность, что Иван Франко «вышел» из Маркиана Шашкевича1, родившись через тринадцать лет после его смерти, а Дмитро Павлычко «вышел» из Ивана Франко, родившись через тринадцать лет после его смерти. Я всё-таки считаю, что это знак судьбы, тем более, что все они – родом из Западной Украины.

Так же, как у Земли есть два полюса – Северный и Южный, – так и в поэзии Павлычко, которая тоже является своего рода планетой, выделяются два полюса – Любовь и Ненависть. Я бы назвал их вечными полюсами-темами. Обращается к ним автор постоянно, меняются лишь формы их представления читателю. Кстати, мало кого из современных поэтов, не только украинских, можно поставить рядом с Павлычко по разнообразию используемых поэтических форм: стихотворения и поэмы, притчи и рубаи, классические и белые сонеты, восьмистишия и баллады, песни и стихи для детей.

На полюсе Любви у Дмитра Павлычко возвышается цикл стихотворений «Тайна твоего лица», из которого позволю себе привести одно2:

 

Акации. Гудят бессчётно

Пчелиные колокола.

И маков красные полотна

Полны порыва и тепла.

 

Гнездо в колосьях брезжит близко,

Твой взгляд пугает и зовёт;

Как шпиль седого обелиска.

Вонзился в небо самолёт.

 

Хмельные поцелуи в жите,

Во взгляде радость и тоска;

Как пальмы след на антраците,

След на спине от колоска.

 

Этот цикл, в котором благодаря единению святости и греховности торжествует радость бытия, был завершён в 1977 году, а спустя двадцать лет, когда поэт стоял на пороге семидесятилетия, у него появился новый цикл «Золотое яблоко» – ещё более откровенная и пронзительная любовная лирика, ничуть не уступающая по силе чувств и написания «Тайне твоего лица». Прав был Павлычко, когда признавался:

 

Лишь ты, любовь, меня не старишь

И силу обновленья даришь.

 

Он, как никто, умеет писать о самом интимном без пошлости. Читая его белый сонет «Лук», я вспоминаю стихотворение Пушкина «Еврейке» – такое же чистое, благодаря аллегории. Об этом я сказал Дмитрию Васильевичу, и он впоследствии перевёл указанное стихотворение, включив его в свою малую антологию русской поэзии «Ода вольности».

На полюсе Ненависти у Дмитра Павлычко – людские несправедливость и злоба, предательство и фарисейство, ложь, пресмыкательство, пренебрежение к своим корням и к родному языку. Ненавидит Павлычко так же страстно, как любит:

 

Во мне – лишь ненависть безмерная,

И дух любви, и дух вины,

И не от старости, наверное,

Умру я, а от их войны.

 

Поэт на всем своём творческом пути сталкивает такие полярные понятия, как любовь и ненависть, и всё, что за ними стоит, чтобы в поединке этих двух вечных соперников выявился лишь один победитель, чтобы от их столкновения высечь огонь правды и справедливости. Не случайно ещё в молодости Павлычко написал:

 

Я только раз, всего лишь раз любил,

А сколько ненавидел – я не знаю.

 

Здесь уместно вспомнить сборник его стихов «Правда зовёт» (1958), весь (!) тираж которого (18 тысяч экземпляров!) было велено пустить «под нож» – после коллективного доноса, направленного в виде докладной записки Первому секретарю ЦК Компартии Украины П.Е Шелесту «Об уклоне т. Павлычко Д.В. в литературном творчестве». Поэту не могли простить стихов в защиту украинского языка и, конечно же, двух сонетов, написанных в 1955 году, один из которых («Не бойся ничего, пока с тобой мы вместе…») читатель найдёт в публикуемой нашим альманахом подборке, а второй я приведу прямо здесь, в тексте. В то время он был самым взрывоопасным, если учесть, что речь шла о кончине «верховного палача» – Сталина:

 

Когда кровавый умер Торквемада,

Послали по Испании гонцов –

В тряпье переодетых чернецов,

Искусных пастухов людского стада.

 

Безумный страх объял святых отцов,

Для коих еретик страшнее ада;

Его душа той смерти будет рада,

И улыбнётся он в конце концов!

 

Они могли рассказывать часами,

Что инквизитор сном последним спит,

А люди им внимали со слезами

 

И даже втайне, приняв скорбный вид,

Не улыбались, ибо знали сами,

Что деспот умер, но тюрьма стоит.

 

Я горжусь, что первым перевёл этот сонет, который был напечатан в «Дружбе народов», а затем – в «Избранном» Павлычко, вышедшем в «Худлите».

Не знаю, каким образом, но какое-то количество сборников «Правда зовёт», оказалось у автора, и он подарил мне один экземпляр в конце 1981 года, сказав: «Раз ты мой переводчик, то у тебя должны быть все мои книги».

 

Поэту тесно в одном творческом жанре. Не менее интересен и весом его подвижнический переводческий труд.

Не секрет, что чем ближе уровень одарённости автора и переводчика, тем меньше перевод уступает оригиналу. Наверное, потому лучшие переводы «Сонетов» Шекспира на русский язык принадлежит Маршаку и Пастернаку. Вместе с тем Павлычко, выдающийся мастер сонета, однажды в разговоре со мной высказал такую мысль: «Если бы раз в пятьдесят лет рождался поэт, равный по таланту Пастернаку, и переводил Шекспира, то, сложив все переводы его сонетов за тысячу лет, мы бы имели приблизительное представление о Шекспире».

Сам Павлычко блестяще перевёл на украинский язык весь сонетарий Шекспира, а его перевод знаменитого 66-го сонета по силе обличения несправедливостей мира, эмоциональности и энергичности фраз, на мой взгляд, превосходит все другие переводы, в том числе и на русский язык.

Кстати, 66-й сонет Шекспира Павлычко перевёл, когда после снятия с должности главного редактора журнала «Всесвіт» он, поскольку не представлял свою жизнь без этой работы, а также из-за того, что никто не заступился за него, был близок к смерти.

Павлычко писал: «С этого перевода, что спас меня от мысли о смерти, и был вроде местью советскому режиму, началась моя работа над антологией «Мировой сонет». Последняя вышла в 1983 году и явилась огромным вкладом в сонетную практику. Судите сами: в антологии представлены крупнейшие сонетисты мира с тринадцатого по двадцатый век и переводы их сонетов с двадцати шести языков!

Следует также отметить и такие серьёзные переводные издания Павлычко, как «Антология болгарской поэзии», «Антология словацкой поэзии ХХ века», две антологии польской поэзии – «Колокола зимой» и «50 польских поэтов», «Малая антология хорватской поэзии» и уже упомянутую малую антологию русской поэзии «Ода вольности».

Не забуду, как Павлычко когда-то учил меня, начинающего переводчика: «Ты должен стараться, чтобы в твоём переводе каждая строка звучала приблизительно так: «Я помню чудное мгновенье».

А ещё Павлычко владеет талантом критика, литературоведа. В его литературно-критических статьях, составивших книги «Магистралями слова» (1978), «Над глубинами» (1984), «Возле мужественного слова» (1988), «Литературоведение. Критика» (т. 1–2, 2007) чувствуется пульс духовной силы, глубинное чутьё художественного слова, его порыв сверять свои идейно-эстетические ориентиры с развитием как украинской, так и мировой литературы.

 

Верный традиции мировой поэзии Павлычко в 1993 году пишет цикл «Покаянные псалмы», состоящий из пятидесяти стихотворений, каждое из которых – откровенный разговор автора с Богом. Преимущественно это монологи, но поскольку новые обращения поэта зачастую возникают как ответы на вопросы Господа, можно говорить о присутствии здесь диалогических моментов.

В одном из таких диалогов поэт говорит своему небесному собеседнику:

 

Я Тебя величаю,

Но, однако, желаю

Быть свободным, как Ты!

 

В этом цикле Павлычко достигает высот Тараса Шевченко и Ивана Франко, продолжая их гражданскую и духовную миссию.

Поскольку время написания «Покаянных псалмов» совпадает с периодом первого депутатства Павлычко, думаю, не ошибусь, если скажу, что часть цикла была написана во время скучных и бездарных сессий Верховной Рады. Мои догадки впоследствии были подтверждены автором.

 

А вот книгу белых стихов «Напёрсток» (2002) Павлычко написал, будучи послом в Польше – он и там находил время для творчества. Приведу одно короткое стихотворение, которое называется «Поздно и рано»:

 

В каком бы столетии

ты не родился,

всегда будет

поздно и рано.

Поздно, ибо всё самое важное

на этом свете

уже произошло без тебя;

рано, ибо всё самое важное

на этом свете

ещё произойдёт без тебя.

 

Не зря в предисловии к «Напёрстку» поэт написал, что эта книга – «тоска по правде моей и вообще человеческой жизни, самой страшной и самой лучшей приметой которой есть то, что она проходит».

По большому счёту отдельного разговора заслуживают притчи, поэмы и рубаи Павлычко.

 

Украинец с головы до пят, любящий больше жизни свою Украину, Павлычко по сути своей интернационален, и не только потому, что владея добрым десятком языков, перевёл на родной язык поэтов с мировыми именами, а в первую очередь потому, что только из любви к своей стране, своему народу вырастает почитание других стран и народов. В полной мере это относится к России, в которой Дмитро Павлычко давно и хорошо известен. И хотя в ней после развала СССР не выходили его книги, он за это время выпустил в своих переводах на украинский язык антологию «Ода вольности», в которой представлены поэты от Пушкина до Вознесенского.

Павлычко и прежде обращался к русским поэтам, достаточно вспомнить его стихи о Пушкине, Есенине и Маяковском.

Ещё в 1954 году на поэтическом вечере в Киеве его заметил и отметил Михаил Шолохов. Долгие годы Павлычко дружил с Арсением Тарковским, которого считал великим поэтом и потому представил его в своей антологии переводами сорока стихотворений.

А сегодня он протягивает руку россиянам, живущим в Украине, называя их, как прежде, братьями:

 

Мы зовём вас с нами вместе

Жить невзгодам вопреки

В солнце, не в огне возмездья

За ГУЛАГ и Соловки.

 

Господь был щедр у этому человеку, ставшему также известным общественным и государственным деятелем, одним из авторов «Акта провозглашения независимости Украины» и представлявшим в качестве посла её интересы в странах Восточной Европы. Сегодня Павлычко возглавляет Украинский Всемирный координационный Совет.

На слова Павлычко написаны десятки песен, наиболее известная из которых «Два цвета». Его произведения изданы во многих странах мира на русском, польском, словацком, болгарском, эстонском, грузинском, немецком, португальском, английском и других языках. Он – лауреат Государственной премии Украины имени Тараса Шевченко, международных премий имени Христо Ботева (Болгария) и имени Гвездослава (Словакия). Почётный доктор Львовского имени Ивана Франко, Прикарпатского имени Василя Стефаника и Варшавского университетов, почётный профессор Киево-Могилянской академии.

 

Ему по сей день не могут простить его великого дара. Некоторые называют Павлычко националистом. Им в одном из недавних стихотворений он отвечает:

 

Я – националист, мои ребята,

Лишь потому, что европеец я.

Собор мне нужен, хлопцы, а не хата,

Где, очумев от ссор, живет семья!

 

Другие, причём, в большинстве своём не евреи, считают его антисемитом. И это после того, как он в 1988 году написал замечательный цикл «Еврейские мелодии», в который вошло гениальное стихотворение «Жид», а спустя десять лет создал реквием «Бабий Яр». Последний был положен на музыку композитором Дашкевичем и исполнен в Израиле под слёзы и аплодисменты тысяч людей. Да и в конце концов, будь Павлычко антисемитом, терпел бы он меня тридцать три года, отказавшись от других, с более известными именами, переводчиков?!

 

Судьба мне подарила счастье работать и общаться с этим человеком. И в текущем году мы часто встречались в Киеве, обсуждая переведённую мною книгу избранных стихов Павлычко «Собор для Бога», которая впоследствии вышла в Москве в издательстве «Зебра Е».

Каждый день общения с Дмитрием Васильевичем надолго подзаряжал меня духовной энергией для новых переводов из классической и современной украинской поэзии. Ведь если бы когда-то я не обратился к поэзии Павлычко, то не было бы сегодня в моём послужном списке переводов из Ивана Котляревского и Маркиана Шашкевича, Тараса Шевченко и Ивана Франко, Леси Украинки и многих известных современных поэтов.

Когда я читаю стихи Павлычко, то всегда слышу его голос. Когда я читаю свои переводы его стихов, то безошибочно угадываю места, которые он попросит поправить. И всегда знаю, за что он похвалит. Он умеет хвалить, как умеет и ругать (опять два полюса – Любовь и Ненависть). Дай Бог ему здоровья и сил на новые добрые дела и поэтические победы.

Смею заверить уважаемого читателя, что лучше многих знаю поэзию Дмитра Павлычко, потому как, работая над переводами его стихов с 1976 года, десятки, а то и сотни раз перечитывал каждую строчку, пытаясь глубже понять мысль автора. Хотя сам автор в одном из рубаи предупреждает:

 

Мысль, достигающая дна,

Где максимальна глубина,

Всплывает мигом на поверхность,

Немного ужаса полна.

 

Много лет назад в диптихе «Саида» Павлычко с печалью писал, что идеалы – любви ли, поэзии – должны быть неосуществимыми и до конца не осознанными. Выразил он это в двух гениальных строках:

 

Тот счастлив, кто мечту увидел,

Но прикоснуться к ней не смог.

 

Безусловно, Дмитро Павлычко – это явление не только в украинской, но и в мировой поэзии второй половины ХХ–начала ХХI века, громадный талант, опирающийся на мощный интеллект, неукротимую творческую энергию и гражданское мужество. У него необычайно живой ум, мгновенная реакция на мысль собеседника. Его взгляд настолько выразителен, что по нему можно прочитать ответ на свой вопрос или мнение о прочитанных стихах.

Павлычко невероятно горд. В одном из белых сонетов он писал: «…даже на дыбы могу подняться перед Богом». Зная поэта, могу подтвердить, что это сказано честно.

Невероятна и его работоспособность. Свидетельствую лично: на пороге 80-летия Павлычко так же страстен в мыслях и действиях и так же неуемен в работе, как тридцать три года назад, когда мы познакомились. Об этом он так сказал в книге «Покаянные псалмы», которую считает лучшим своим творением:

 

Прикованный к столу, сгорю дотла

В работе, точно каторжник острога.

Я строю стих, как дамбу против зла,

Я строю книгу, как собор для Бога.

 

Я не провидец, но искренне убеждён, что рядом с именами Тараса Шевченко и Ивана Франко Украина в будущем поставит вровень имя Дмитра Павлычко.

 

P.S. Мне вместе с женой Мариной посчастливилось присутствовать 28 сентября в Киеве в оперном театре на юбилейном вечере поэта, где вместо приветственных речей звучала музыка, написанная на стихи Дмитра Павлычко.

 

 

 

---

1 М. Шашкевич (1812–1843), выдающийся поэт, зачинатель новой украинской литературы на западноукраинских землях.

 

2 Здесь и далее – мои переводы.

 

Александр Ратнер

 

Август–сентябрь-2009

Днепропетровск

 

Иллюстрации:

Дмитро Павлычко, 2003;.

Дмитро Павлычко более полувека назад, 1953;

Ояр Вациетис, Михаил Луконин, Лина Костенко,

Дмитро Павлычко, Иосиф Нонешвили, 1956;.

с женой Богданой в гуцульской одежде, 1958;

с Юрием Гагариным, 1964;.

с Арсением Тарковским, Киев, 1973;

с Александром Билашом – соавтором песни «Два цвета», Киев, 1973;.

с Олесем Гончаром и Александром Ратнером на IX съезде писателей Украины, Киев, 1991;.

с Президентом США Джорджем Бушем, Вашингтон, 1992;

с Президентом Украины Леонидом Кравчуком, Львов, 1992;.

семья Д. Павлычко (внучка Богдана, жена Богдана, дочери Соломея и Роксолана)

в его посольском кабинете, Братислава, 1997;

с Александром Ратнером на даче в Конче-Озерной, 2003;

выступление в Днепропетровской городской библиотеке, 2004;

выступление в Национальном горном университете, Днепропетровск, 2004;

с бывшим министром обороны Польши Брониславом Комаровским, Киев, Майдан, 25.11.2004;

Д. Павлычко читает стихи А. Ратнера из книги «Старый двор», Киев, 2008;

с Александром Ратнером, Днепропетровск, 2004.

Подборки стихотворений

45ll.net

Поэт Дмитрий Павличко написал оду во славу Порошенко. Его высмеяли в сети - Украина

Дмитрий Павлычко / Дзеркало Коломиї

Украинский поэт Дмитрий Павлычко написал стихи, в которых восхваляет действующего главу государства.

Сочинение, озаглавленное "К Петру Порошенко" поэт зачитал сам под запись, которую опубликовал на своей странице в фейсбуке член Национального союза журналистов Украины Юрий Дорошенко.

"Сегодня наш славный Дмитрий Васильевич Павличко мне прочитал свой новый стих с несколько неожиданным названием - "К Петру Порошенко". Украинский народ и Петр Порошенко - герои, к которым апеллирует старый поэт. Я решил поделиться и с вами актуальными поэтическими размышлениями классика", - написал Дорошенко.

"...Друже, Петре, не бійсь

веди на путінськи мечі...

Бери мене - я твій поет!

На сміливих спадає Божа манна,

Не згине той, хто завжди йде вперед"

- процитировал классика Дорошенко.

Однако в сети после публикации видео тут же вспомнили, что ранее, в 2010 году, Павлычко публиковал стихи, посвященные Юлии Тимошенко. Например, стихотворение "Сон":

"До зали суду, наче зв'язкова

З моєї сотні, піймана у Лючі,

Заходить Юля. А в судді брова

Підскакує, мов щиглик на колюччі,

І западає тиша гробова.

Втім Юля встала: "Слава Україні!"

І в залі встала воїнів чота:

"Героям слава!"... Прокурорів тіні

Розсипались, і блискавка крута

Просяяла в небесній височіні,

І стало ясно: це не суд, а мста!"

Также упоминал поэт Тимошенко и в другом стихотворении под названием "Вставате!"

"До трону сміло йде благословенна Юля,

Вся миром дихає і миру калачі

Пече для Путіна, кує, немов зозуля,

Для нас, рабів Москви, на сотні літ харчі.

Я визволяв колись ту пташечку з неволі,

З тюрми у Києві, не знав, що та тюрма —

Театр, готуючий ту пташку в ореолі

Богині злинути над нами, над всіма"

Также знатоки творчества Павлычко вспомнили, что поэт писал хвалебные стихи про Владимира Ленина и коммунистическую партию. 

"Я біля серця ношу пісні,

В самому серці мого єстества –

Леніна думи ясні,

Леніна мудрі слова.

Слів не дали мені солов’ї,

Сонця в неволі не бачив я.

Партія – очі мої,

Партія – мова моя!

Я Україні несу пісні.

Що у житті мене зігріва?

Леніна думи ясні,

Леніна мудрі слова.

До комунізму стрімкі плаї

Йде Україна – зоря моя.

Партія – серце її,

Ум її – партія!"

В сети стихи, посвященные Петру Порошенко, вызвали скепсис.

glavred.info

Поезія Дмитра Павличка - Вірші - Каталог статей


Поезія Дмитра Павличка цікава та різноманітна. Ві написам багато віршів на різні теми: про любов, про мову, про дітей...

Дмитро Павличко
Молитва

Молюся за чеченські трави,
За терни, за карагачі,
За листя ніжне і шемраве,
Що обернулося в мечі.

Молюся за чеченську хвою,
За смеречину, за сосну,
Що піднімаються до бою
Опівночі — посеред сну.

Молюся за чеченські граби,
Чинари, явори, дуби,
Що проти зайшлого нахаби
Підносять прапор боротьби.

Молюся за чеченські лози,
За ялівці, живоплоти,
Де окупанти-смертовози
Живцем не зможуть перейти.

Молюсь за бези і берези,
Кущі на погоріллі хат,
Де заховалось гостролезе
Залізо помсти і розплат.

Молюся за чеченські хащі,
За темники, за чагарі,
Де снять поранені й болящі
Дудаєвські боївкарі.

Молюся за чеченські ружі,
Шипшини, жерепи, глоди,
Що стали при дзвінкім оружжі
Проти московської орди.

Молюсь за всі чеченські зела,
Дерева, злаки і хліба,
Що їх душа струнка й весела
Цькує й ненавидить раба.

Молюся за вербу й калину,
Що надійшли на клич вогню,
Щоб полягти за Україну
Там, де вмирають за Чечню.

Дмитро Павличко
Два кольори

Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш горточок старого полотна
І вишите моє життя на ньому.

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Дмитро Павличко
Син

Там, де Лаври золота кантата
Височіє в гомоні століть,
Мати Невідомого солдата
На могилі, наче тінь, стоїть.
Б’є вогонь з-під сивого граніту,
Полум’я кипить, мов джерело.
То горить велике серце світу,
Що в каміння жилами вросло.
А в старих очах тремтить сльозина,
Що зусильна пропекти броню,
Стала мати і впізнала сина
В клекотінні Вічного вогню!

Дмитро Павличко
“Ми вбогими були й жили в печалі…”

V

Ми вбогими були й жили в печалі,
Все заборонено рабам, та все ж,
Мов благодать, в бібліотечній залі
Свободу для ума свого знайдеш;
Оті книжки, пилюкою припалі,
Тобі відкриють просторінь без меж;
Свій розум ми гострили, наче зброю,
Незримий меч нас готував до бою.

Ми брались до книжок в тяжкі часи,
В тюрмі читали більше, як на волі;
На животах стягали пояси,
І чорних хліб в легенькому присолі
Був нам пахучішим од ковбаси;
Принижені, голодні, напівголі,
Ми віддавали кошти немалі
На книгозбірні в бідному житлі.

Нема ніде для наших душ узору;
Європою ви нас не навчите,
Ми мусимо самі піднятись вгору,
На ясне сонце винести все те,
Що нас вело крізь темряву сувору;
Напівгріховне і напівсвяте,
Та непогасне слово нам світило,
Бери ж його тепер, страшна могило!

Та ні, не оскверняймо ті літа,
Як ми ховали визвольні ідеї
У натяки і, певно, неспроста
Зрікалися себе, як Галілеї,
І ґвалтували праведні уста
Брехнею — о, це гріх душі моєї! —
Щоб рятувати матір з-під коліс,
З дияволом я йшов на компроміс.

Тут недоречні покаянні трени,
Жалі, що не пішов я на костер,
Бо ж опекло мене життя студене
Страшніше за вогонь пекельних сфер;
Не думав я про власні кантилени,
А лиш про те, щоб мій народ не вмер,
Співав я чесно про червоне й чорне,
Мій біль лишень моя сльоза пригорне.

Та що це я? Мені не до плачу
Тепер, коли стоїть моя держава
І треба сонце вже, а не свічу
Нести туди, де ще панує мрява;
Свої боління я перемовчу,
Бо кожна сповідь — небезпечна справа;
В непогрішимого душа глуха,
А каяття — то ж дозвіл для гріха.

Не кайся, бо твоя незгойна рана —
То спадок рідних поколінь. Вона
Кривавилась іще в душі Богдана,
Коли він їхав із Чигирина
У Переяслав. Рубана і рвана,
Вона — немов огненна борозна —
Ділила чорне українське поле
На Схід і Захід — о проклята доле!

Ми всі — нащадки лютої межі,
Породження зманливої безодні;
Сліпили нас відомсти палаші,
І досі ми позбутися не годні
Ненависті — духовної парші,
І всі прокльони наші благородні,
І навіть наших ґеніїв клятьба —
То самозгубна печія раба.

Свобода або смерть — то ностальґія,
То наша вбивча туга за життям,
Що нас вела в століттях, наче мрія,
Навчала нас і рвала серце нам,
Являлась і зникала, як месія,
Валила й знову будувала храм,
Ділила наше плем’я нице й горде,
З рабів кувала визвольні когорти.

Спізнав я це чуття до глибини,
Як матері докірливу отуху,
Коли збирав докупи, наче сни,
Розвіяні частини свого духу
Під звук щемкий козацької струни —
На золотім, на першім з’їзді Руху;
Дивилась дулами у вікна смерть,
Та радістю я був налитий вщерть.

В житті такого щастя вже не буде;
Я, певно, народивсь для того дня,
Коли з очей спадає блиск полуди
І видно все — де правда, де брехня, —
Незнаний дух тобі вступає в груди
Для Слова, що звучить, як послання,
І ти стоїш, пойнятий новиною
Безсмертності, — над власною труною.

І дивний клич із глибини століть
До тебе йде — твоя печальна глоса;
Ти слухаєш, як грає в дзвонах мідь,
Ти бачиш, як палає шабля боса,
Як виступають гетьману навстріть
Полки Кричевського чи Кривоноса,
Так, ніби ти колись в Чигирині
І сам сидів на карому коні.

Дмитро Павличко
“Я вам прощаю все, брати-москвини…”

III

Я вам прощаю все, брати-москвини,
Воркуючі двоглаві яструби,
Та як побачу я хахлацькі спини,
Що перед вами гнуться без ганьби,
Не можу дарувати вам провини
Лиш однієї: що там не роби,
Створили ви хахла — жахне страшидло,
Людину видом, але духом бидло.

Це діло, мабуть, розпочав ще князь,
Що силоміць загнав киян у воду,
Богів народних поскидав у грязь,
Монаршому престолу навдогоду
З’єднав свою й Господню іпостась:
Пойняв людину мудрістю до споду —
Люби себе, а зверхника жалій,
Підлеглого перетопи на лій.

В хахлах живе безсмертна Візантія,
Що спала із князями, як вдова,
Спокуслива і набожна повія,
Рабиня владна, пані світова;
Та, обіднівши геть на землях Кия,
Втекла вона в Москву напівжива,
Жебрачкою пішла в краї суворі,
А повернулась в царському уборі.

Тоді Москва й задумала хахла,
Прообраз ненажерливого мула,
Щоб янгольська слухняність в нім жила
Та енергійна впертість Вельзевула, —
Ось так з’явилася істота зла,
Що до потреб шлункових дуже чула,
А розуму вживає лиш на те,
Щоб нищити духовне і святе.

Москва — майстриня мудра і зухвала —
Себе також відбила в тім єстві,
І візантійські, і свої начала
Змішала в рабській вдачі і крові,
Та, попри все, вона найбільше дбала,
Аби в хахлів були хребти криві,
Щоб гнулися вони й просились в шлеї,
Щоб їм батіг співав про привілеї.

Прислужництво тече в крові хахлів,
А скільки ще рабам потрібно часу,
Щоб гній у їхніх душах перетлів
Та обернувся в чорноземну масу,
Щоб став палатою сяйною хлів —
В царі щоб закортіло свинопасу?
Смішні питання! За ярмо своє
Хахол хахла з ненависті заб’є.

Коли хахол звертається до Бога,
То лиш на те, щоб освятить ярмо,
За рабство помолитися щомога,
Сквернити Кобзаря святе письмо,
Де нам одкрилась наша правда строга,
Що нею ми, як хлібом живемо;
Що ж діяти, як тими ж ми роздерті,
Хто мав би рятувати нас од смерті?

Кипить прокльонами Галичина,
В побойовища переходять свята,
Там під церквами точиться війна,
Із довбнею шукає Каїн брата,
І квилить подніпрянська сторона,
Орлом двоглавим порвана й потята, —
Змирити легше тут Москву і Рим,
Ніж разом стати з Києвом старим.

Невже святці навіки нас роздерли?
Невже ніколи на Збручі мости
Ми не збудуємо, невже померли
Пророки, що в глибинах темноти
Могли з гори Пивихи чи з Говерли
Скрижалі Бога мудрого знести,
Де сказано: “Не відайте кордону
В своїй землі від Сяну аж до Дону!”

Свобода й Бог, та це ж одне єство
Для нації, котра встає із гробу;
Для нас Господь — свободи торжество,
Де ми проходим знову перепробу;
Держава сяє нам, немов Різдво,
Великдень повертає нам подобу
Безсмертності; в молитві живемо
Тим духом, що скидає з нас ярмо.

Але ж хахли (по-царськи “малороси”) —
Однаково, чи тлусті, чи худі,
Чи ті, що дбають десь про опороси,
Чи ті, що в канцелярському труді,
Чи ті, що книг перечитали стоси,
Чи ті, що вийшли вже в попи й вожді,
Чи молоді мужі, чи трохи старші, —
Всі хочуть мати жезли патріарші.

Командування — то хахлів жага,
Єфрейтори вони — в чужій державі,
Але в своїй — о ненько дорога! —
Чи будеш ти в пошані, чи в неславі,
Нам байдуже, щоб лиш від пирога
Не відірватись. Ми — розумні й браві,
І кожен має партію свою
Чи церкву — не ходи туди, бо вб’ю!

Ми не амбітні, ми не самолюби,
Та не дозволимо, щоб наш земляк
Провадив Україну до погуби,
Бо знаєм тільки ми — куди і як;
Йому, як треба, можем дати в зуби,
Щоб знав той зрадник, де зимує рак!
Ми — правовірні і непогрішимі,
А ворог наш — в проклятім побратимі!

О Господи, волаю з глибини,
Із дна хахлацької глухої бодні,
Де повно гаркотні і звірини,
Де кубляться прояви химородні, —
Або ти нас у рабство поверни,
За те, що помиритись ми не годні,
Або звільни нас од своїх проклять,
Щоб вільними змогли ми врешті стать!

Дмитро Павличко
Вердикт

Назвати зрадником вітчизни
Героя вольної Чечні
За те, що він од московизни
Рятує рідний край… — та ні,
Таке не приверзеться в сні
На дні болота сатані!
Але за кодексом імперії
(За планом Жукова та Берії)
Всі зрадники, всіх — на Сибір,
Хто став, Москві наперекір,
Творцем державності й свободи
Своєї… Зрадники-народи,
На вас чекає конвоїр!
Та ні, на вас посунуть танки,
За суверенні забаганки
Заплатите життям, раби!
І вашу кров у три труби
На опал, як ропу з Тюмені,
В Європу гнатимуть скажені
Москалізатори доби.
Вердикт написано, Джохаре.
Убивці йдуть. В них лиць нема.
Лиш маски й чорні окуляри,
Бо судить і боїться кари
Москва — Всевишнього страма.
Ідуть рязанськії “ребята”,
Повіривши в гидку облудь,
Що, ревно слухаючи ката,
Вони Росію бережуть.
Вони повірили, як діти,
Що все підвладне їх мечу,
Що будуть світом володіти,
Кавказ тримаючи вочу.
Та все те — лиш нужденні мрії,
Знав вікової маячні;
Їм не убити Ічкерії,
Їм не вернутись із Чечні!

Дмитро Павличко
“Чому так важко бути нам собою…”

I

Чому так важко бути нам собою,
Коли нема для духу заборон,
Коли його не стиснуто скабою,
Коли він сам собі суддя й закон,
Коли душа, котра була рабою,
Зійшла неждано на сяйливий трон,
І їй дозволено, немов цариці,
Діла шляхетні і злочинства ниці?

Дозволено, та вибирай сама,
На що ти здатна, будучи на троні,
Ще день назад потульна і німа,
А нині владна, ще й при охороні:
Чи ти підеш за покликом ума,
Чи самохіть зостанешся в полоні
Злобивої й затаєної мсти —
Єднатимеш людей, а чи клясти?

Нема нічого вищого на світі,
Як мудра єдність неподібних душ;
І справа тут не в мертвім моноліті,
Коли життя, що грає надовкруж,
І люди всі в одне насильно злиті
І без команди зверху — ані руш.
Ні, мова про цілющий дух собору,
Що націю з колін підводить хвору.

А ти, з неволі вирвана душе,
Не відаєш ні співчуття, ні стриму,
Твій голос зненавидою ірже,
І все, що рідне й чисте побратиму,
Для тебе нечистотне і чуже;
Не знаєш ти нічого про незриму
Болящість людства — а на цій землі
Розп’яті всі, великі і малі.

Але одні розп’яття на Голготі,
На високостях — видно їх здаля,
А інші — в ямах, у лайні, в мерзоті,
У норах, де живе сліпа земля;
Та дух один карається во плоті,
І кожен чистий, наче немовля,
Бо кожен людський крок — страсна дорога,
І кожен мученик — явління Бога.

Скажи, чи не собою ти була,
Коли тебе в’язали й мордували,
Тягнули від письмового стола
В набиті страхом камери й підвали;
Ти ж брала маску хитрого хахла,
Катам співала оди й мадриґали,
Та від ганьби, що гірша катувань,
Собі сказала: “Воскресись! Повстань!”

Ти вже забула про свої провини,
Бо хто при владі — праведник, авжеж,
І люта мста з твойого серця рине,
Вчорашніх подруг нині ти клянеш;
О мстива коронована рабине,
Чому лише собою ти живеш,
Чому не знаєш прощення й любові,
А тільки — фрази, мов киї дубові?!

Ненависть і свобода — не рідня;
Людина вільна сяє добротою,
Жадає не відомсти, а знання
І єдності під правдою святою,
А темний раб ряхтить, мов порохня,
Наповнена дрібною червотою,
Яка вгніздилась в дерево слабе
І пожирає там сама себе.

У темряві були ми дуже гарні,
Хоч, правда, не сонця, а світляки;
На сонці жалюгідні і почварні
Ми стали (мало б бути навпаки!),
Там, начебто на світло із трупарні
З’явилися жахливі мертвяки,
Що їх недобра, сатанинська сила
Для мсти навзаємної воскресила.

Докори, звинувачення, суди,
Самохвальби оправдувальні нути,
Жага руйнації та ворожди!
Невже так важко правду осягнути,
Що ми — нащадки матері-біди —
З одної чаші напились отрути,
Хто більше, а хто менше, — не кажіть,
Що брали ви питво несамохіть.

Що ж діяти, коли навколо чвари;
Найвищі опинилися в юрбі,
Тупі звинувачі жадають кари
Таким же, як вони, та не собі,
А мудреці сховалися у шпари,
Як таргани, а на твоїм горбі,
Мов коники в траві, без осороми
Самозакоханні танцюють гноми.

А може, в нас такий психічний стрій,
Що ми придатні тільки для погною
Чужого поля? (Не спіши, постій,
Не сперечайся зопалу зі мною!)
Он хмара попелу із наших мрій
Сибірською лягає борозною —
Самі себе палили ми колись
І знов за самоспалення взялись.

Як барани, б’ємося ми лобами,
Хоч не для бою нам дано чоло;
Самі себе вкриваємо гробами,
Говорим про добро, а чиним зло;
Задовго, мабуть, ми були рабами,
І нам до серця рабство приросло,
Пустило корінь в жили, як омела,
Замкнуло крові жизної джерела.

Біда велика — патріот з хамла;
Вітчизну обіймає він, як дівку,
Та пристає до неї, як смола,
Та улещає, гладячи голівку,
Щоб слухалась, щоб хліб йому пекла
І зв’язувала порвану шнурівку,
А ні — бере нагайку дротяну
І хоче бити, як свою жону.

Якби хоч дрібку мозку, та культури,
Та ніжності (еге, чого схотів!), —
Для нього люди — то продажні шкури,
Чужі й неоднодумці — поготів;
Якби він міг, то всі фортеці й мури
На тюрми обернув би для братів;
Жовто-блакитний більшовик — це лихо,
Лікуй його, шановна обліпихо!

Але ще гірший — злобний малорос,
Подібний він до хитрої блощиці:
Кров з України тягне, як насос,
А мізочку не має і дещиці;
Свобода — то для нього хлорофос.
Він у московські меблі та полиці
Сховався й ночі потаємно жде,
Щоб жерти наше тіло молоде.

Хахли-манкурти — плем’я безголове,
Та не кажіть, що розуму нема
У тих створінь, бо до чужої мови
Вони летять, немов до лампи цьма;
Найбільше задоволення хахлове —
Ходити перед сильним повзкома;
Він лиже гузно панові з Європи,
Свої крамниці обернувши в “жопи”.

Говорить по-вкраїнські пан посол,
Хоча прибув до Києва лиш вчора,
А пан хахол, хоч жив на річці Псьол,
Не втне й півслова. Що то за потвора?
Він, звісно, не осел, а лиш асьол,
Московства малоруського опора,
Що за права трудящих обстає,
Та дбає лиш про черево своє.

“Інтернаціонал” хахол співає,
Та тільки по-російськи. Свій народ
Він любить, доки сало й ковбаса є;
А як нема, то всьо наабарот —
Свою державу лає і кусає,
Од пса сказного гірше востокрот;
О пане Кучмо, дайте йому їдла,
Бо загризе і вас почвара підла.

Хахол — у депутатах! Порятуй
Нас, Господи, од нечисті такої;
А вздриш його — перехрестися й сплюй:
Таке страшидло і в уяві Гойї
Не появлялось! Яничар, холуй,
Що вимагає плати немалої
За те, що мови рідної не зна,
Хоч двоязикий він, як сатана.

Я маю на увазі сатанюку,
Що гадом був у Божому раю.
Хахол засвоїв повзання науку,
Тож здатний обертатися в змію;
Він проповідує слов’янську злуку,
Благословенну й радісну сім’ю,
Де всі народи з гордістю живою
Повинні повзати перед Москвою.

Хахол за шовініста-москаля
Страшніший, бо не відає вітчизни;
Хоч він дрібний і пажерний, як тля,
Себе він бачить в серці московизни,
Десь там, наприклад, у звізді Кремля,
Що так горить, мов скоро кров’ю бризне;
Хахол — то жрець, що божество своє
Повчає й сам йому поклони б’є.

schoolinfo.at.ua

Дмитро Павличко Біографія (повний опис) – читати онлайн

Дмитро Васильович Павличко (нар. 28 вересня 1929, Стопчатів, нині Косівський район) — український поет, перекладач, літературний критик, громадсько-політичний діяч, Герой України.

Дмитро Павличко біографія коротко (життєпис)

Народився 28 вересня 1929 року в с. Стопчатів, нині Косівський район, Івано-Франківська область, Україна (тоді Коломийський повіт, Станіславське воєводство, Польська Республіка) в селянській родині.

Початкову освіту здобув у польськомовній школі в Яблунові, продовжив навчання в Коломийській гімназії, а далі — в Яблунівській середній школі.

З осені 1945 p. по літо 1946 р. був ув’язнений за сфабрикованою справою щодо звинувачення у належності до УПА.

У 1953 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету.

Член КПРС з 1954 по 1990 роки. З 1955 року — член ЦК ЛКСМУ.

Завідував відділом поезії редакції журналу «Жовтень» (нині — «Дзвін»), після переїзду до Києва працював у секретаріаті СПУ. Протягом 1971-1978 pp. Д. Павличко редагував журнал «Всесвіт».

Перша збірка поезій «Любов і ненависть» з’явилася у 1953 р. Пізніше побачили світ поетичні книги «Моя земля» (1955), «Чорна нитка» (1958),«Правда кличе» (1958), — вісімнадцятитисячний тираж книжки було знищено за вказівкою партійних цензорів. «Пальмова віть» 1962. У 1968 р. вийшла збірка «Гранослов», згодом «Сонети подільської осені»(1973), «Таємниця твого обличчя» (1974), «Сонети» (1978), «Спіраль» (1984), «Поеми й притчі» (1986), «Покаянні псалми» (1994). Д. Павличко уклав антологію перекладів «Світовий сонет» (1983). Літературно-критичні праці зібрані в книжках «Магістралями слова» (1978), «Над глибинами» (1984), «Біля мужнього слова» (1988).

Дмитро Павличко на святі 500-ліття Запорозького козацтва. С. Капулівка, 1990 р.

Д.Павличко з дружиною Богданою в Донецьку. Праворуч — В.Білецький
Д. Павличко — один з організаторів Народного Руху України, Демократичної партії України, перший голова Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка.

У 1990—1999 роках — Народний депутат України.

У 2002 році став почесним профессором НаУКМА. 1 вересня він прочитав інавґураційну лекцію на тему «Українська національна ідея».

З 21 жовтня 2005 року — знову обраний народним депутатом України (фракція Української Народної Партії).

На IV Всесвітньому Форумі Українців, що відбувся в Києві 18-20 серпня 2006 р., Павличка Дмитра Васильовича було обрано Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради.

Павличко Дмитро — літературний критик

Дмитро Павличко має великий доробок і як літературний критик. Найповнішим виданням літературно-критичних праць Павличка є двотомник «Літературознавство. Критика», виданий видавництвом «Основи» у 2007 році. В першому томі представлено літературно-критичні розвідки, статті, доповіді та виступи автора, присвячені українській літературі. Тут також опубліковано матеріали про окремі літературні постаті, явища чи події, здебільшого за хронологічним принципом. В другому томі представлено літературно-критичні розвідки, статті, доповіді та виступи автора про світову літературу. Часто ці праці були написані паралельно до прекладацьких проектів Павличка й слугують коментарем та доповненням до його перекладацького доробку.

  • Літературознавство. Критика. Українська література. — Том 1. — Київ: Основи, 2007. — 566 с.
  • Літературознавство. Критика. Світова література. — Том 2. — Київ: Основи, 2007. — 465 с.

Павличко — дипломат

З жовтня 1995 до травня 1998 року Павличко був Надзвичайним і Повноважним Послом України в Словацькій Республіці.

Павличко був також Послом України в Республіці Польща в період з весни 1999 року по лютий 2002 року. Завдяки його клопотанню в центрі Варшави за півкілометра від знаменитих Варшавських Лазенок в березні 2002 року було споруджено пам’ятник Тарасу Шевченку.

Павличко — громадський діяч

Д. Павличко — перший голова Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка (1989), голова УВКР (Українська Всесвітня Координаційна Рада) — з 2006 р.

Один з ініціаторів інспірованої Кравчуком невдалої спроби розколу Народного Руху України в 1992 році, названої Всенародний Рух України (ВсРух).

Після покаяння в 1998 р. обраний за списком Народного Руху України депутатом Верховної Ради, однак менше ніж за рік знову взяв участь у невдалій спробі розколу Руху групою Костенка.

Державні нагороди

  1. Державна премія України ім. Т.Г.Шевченка (1977) — за книгу поезії “Любов і ненависть”
  2. Орден «За заслуги» III ст. (27 червня 1997) — за особистий внесок у розробку, підготовку та прийняття Конституції України, активну законотворчу роботу
  3. Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (12 липня 1999) — за вагомий особистий внесок у розвиток дипломатичної служби, піднесення авторитету України на міжнародній арені
  4. Звання Герой України з врученням ордена Держави (27 вересня 2004) — за визначний особистий внесок у розвиток української літератури, створення вершинних зразків поетичного слова, плідну державну і політичну діяльність
  5. Орден князя Ярослава Мудрого IV ст. (25 вересня 2009) — за визначний особистий внесок у збагачення літературної спадщини українського народу, багаторічну плідну громадсько-політичну діяльність та з нагоди 80-річчя від дня народження
  6. Орден Свободи (22 січня 2015) — за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, багаторічну сумлінну працю та високий професіоналізм
  7. Відзнака Президента України — ювілейна медаль «25 років незалежності України» (2016).

Твори

  • Любов і ненависть, 1953.
  • Моя земля, 1955.
  • Концерт у царя, 1958.
  • Чорна нитка, 1958.
  • Правда кличе, 1958.
  • Гранослов, 1968.
  • Сонети подільської осені, 1973.
  • Таємниця твого обличчя, 1974, 1979.
  • Магістралями слова, літературна критика, 1978.
  • Світовий сонет, переклади, 1983.
  • Над глибинами, літературна критика, 1984.
  • Спіраль, 1984.
  • Поеми й притчі, 1986.
  • Біля мужнього слова, літературна критика, 1988.
  • Покаянні псалми, 1994.
  • Антологія словацької поезії XX століття, 1997.
  • Золоте ябко, 1998.
  • Сонети В.Шекспіра, 1998.
  • 50 польських поетів, 2000.
  • Поезії Хосе Марті, 2001.
  • Наперсток, 2002.
  • Рубаї, 2003
  • Сонети (оригінальні твори й переклади), 2004.
  • Не зрадь, 2005.
  • Три строфи, 2007.
  • Аутодафе, 2008.
  • Мала антологія хорватської поезії, 2008.[13]
  • Потоп. 2010.
  • Золоторогий олень. Поема. 2011.
  • Хай поховають мене на цьому полі. Новела. 2011.
  • Разом. Вместе: збірка поезій. (з Ратнером О. Г.). — Дніпропетровськ : Герда, 2013. — 176 с.
  • Вірші з Майдану: Поезії. — К. : ВЦ «Просвіта», 2014. — 24 с.

У фільмах та музичних творах

За мотивами творів Д. Павличка створено:

  • Олександр Костін написав оперу «Золоторогий олень» (1982)
  • Євген Станкович — «Реквієм» («Бабин Яр», для солістів, хору та симфонічного оркестру, 1991)Д. Павличко — автор сценаріїв до фільмів «Сон» (1964, у співавт. з В. Денисенком), «Захар Беркут» (1971), а також автор текстів пісень у фільмі «Роман і Франческа» (1960).

Посилання:

gumoreska.in.ua

Дмитро Павличко Біографія (скорочено) – читати онлайн

Дмитро Павличко біографія коротко

Завідував відділом поезії редакції журналу «Жовтень» (нині — «Дзвін»), після переїзду до Києва працював у секретаріаті СПУ. Протягом 1971-1978 pp. Д. Павличко редагував журнал «Всесвіт».

Перша збірка поезій «Любов і ненависть» з'явилася у 1953 р. Пізніше побачили світ поетичні книги «Моя земля» (1955), «Чорна нитка» (1958),«Правда кличе» (1958), — вісімнадцятитисячний тираж книжки було знищено за вказівкою партійних цензорів. «Пальмова віть» 1962. У 1968 р. вийшла збірка «Гранослов», згодом «Сонети подільської осені»(1973), «Таємниця твого обличчя» (1974), «Сонети» (1978), «Спіраль» (1984), «Поеми й притчі» (1986), «Покаянні псалми» (1994). Д. Павличко уклав антологію перекладів «Світовий сонет» (1983). Літературно-критичні праці зібрані в книжках «Магістралями слова» (1978), «Над глибинами» (1984), «Біля мужнього слова» (1988).

Дмитро Павличко на святі 500-ліття Запорозького козацтва. С. Капулівка, 1990 р.

Д.Павличко з дружиною Богданою в Донецьку. Праворуч — В.Білецький
Д. Павличко — один з організаторів Народного Руху України, Демократичної партії України, перший голова Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка.

У 1990—1999 роках — Народний депутат України.

У 2002 році став почесним профессором НаУКМА. 1 вересня він прочитав інавґураційну лекцію на тему «Українська національна ідея».

З 21 жовтня 2005 року — знову обраний народним депутатом України (фракція Української Народної Партії).

На IV Всесвітньому Форумі Українців, що відбувся в Києві 18-20 серпня 2006 р., Павличка Дмитра Васильовича було обрано Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради.

gumoreska.in.ua

Павлычко, Дмитрий Васильевич — Википедия

В Википедии есть статьи о других людях с фамилией Павлычко.

Дмитрий Васильевич Павлы́чко (укр. Дмитро́ Васи́льович Павли́чко; род. 28 сентября 1929) — украинский поэт, переводчик, литературный критик, политический деятель, дипломат.

Как поэт дебютировал книгой стихов «Любовь и ненависть» (1953). После 1989 года выступает как активный политический деятель демократического направления — один из организаторов Народного движения Украины за перестройку, Демократической партии Украины, первый руководитель Общества украинского языка имени Тараса Шевченко.

Родился 28 сентября 1929 года в селе Стопчатов (ныне — Косовский район, Ивано-Франковская область Украина), в сельской семье. Украинец.

В 1945 году три месяца воевал в составе вооружённых формирований УПА. По приказу сотенного покинул ряды повстанческой армии и впоследствии записался в комсомол[2].

В 1945—1946 — в заключении на протяжении 8 месяцев по обвинению в принадлежности к УПА. В 1946 году прошёл проверку и был выпущен.

В 1947 поступил на филологический факультет Львовского университета, который закончил в 1953. Заведовал отделом поэзии в журнале «Жовтень» («Октябрь»).

После переезда в Киев (1964) работал в секретариате Союза писателей Украины. По собственному признанию, переехал в Киев, потому что понимал, что главная политика делается именно в этом городе. Писал стихи, прославляющие Ленина, КПСС и коммунизм. Депутат Верховных Советов СССР и УССР[2].

Член КПСС с 1954 по 1990 годы. С 1955 года — член ЦК ЛКСМУ.

В 1971—1978 годах — главный редактор журнала иностранной литературы «Всесвіт» («Вселенная»). В 1990-е годы — посол Украины в Польше и Словакии. Государственный служащий 1-го ранга (1994).

Был народным депутатом I (1990—1994), III (1998—1999), IV (2002—2006) созывов Верховной Рады, представляя националистические или «национально-демократические» силы в украинском парламенте[3].

Во время президентства Виктора Януковича неоднократно призывал к акциям массового неповиновения против действующей украинской власти. Наибольшим «преступлением» президента Януковича считает подписание языкового закона, который повышает статус русского языка в русскоязычных регионах Украины. Рассматривает русский язык как язык, который был и остаётся «языком оккупантов»[2]. В украинском конфликте высказывается против ДНР и ЛНР, выступает за запрет Коммунистической партии Украины[4]. Призывает к передаче Киево-Печерской лавры Киевскому патриархату[5].

Незадолго до президентских выборов на Украине 2019 года написал стихотворение «До Петра Порошенко», где есть строки «Друг Петр, не бойся, веди на путинские мечи… Бери меня — я твой поэт! На смелых сходит манна Божья, не погибнет тот, кто всегда идет вперед»[6]

Семья[править | править код]

Женат, имел двух дочерей, но одна из них погибла от отравления угарным газом. Соломия Павлычко (1958—1999) — украинский литературовед, историк литературы, переводчица.

  • Любов і ненависть (1953)
  • Моя земля (1953)
  • Чорна нитка (1958)
  • Правда кличе (1958, тираж уничтожен цензурой)
  • Гранослов (1968)
  • Сонети подільської осені (1973)
  • Таємниця твого обличчя (1974)
  • Магістралями слова (1978, литературная критика)
  • Світовий сонет (1983, переводы)
  • Над глибинами (1984, литературная критика)
  • Спіраль (1984)
  • Поеми й притчі (1986)
  • Біля мужнього слова (1988, литературная критика)
  • Покаянні псалми (1994)
  • Антологія словацької поезії XX століття (1997, переводы)
  • Золоте ябко (1998)
  • Сонети В. Шекспіра (1998, переводы).
  • 50 польських поетів (2000, переводы)
  • Поезії Хосе Марті (2001, переводы)
  • Наперсток (2002)
  • Рубаї (2003)
  • Сонети (2004, стихи и переводы)
  • Не зрадь (2005)
  • Три строфи (2007)
  • Аутодафе (2008)
  • Мала антологія хорватської поезії (2008, переводы)

Один из крупнейших переводчиков Украины. В его переводах выходили произведения Данте, Петрарки, Ронсара, Шекспира, Камоэнса, Гёте, Гейне, Бодлера, Ибсена, Дарио, Хосе Марти, Рильке, Лорки, Вальехо, Стаффа, Незвала, Христо Батева и многих других поэтов.

  • Собор для Бога. М.: АСТ; Зебра Е, 2009
  • Еврейские мелодии В русских переводах Феликса Рахлина[Книга-билингв: укр. оригиналы с параллельным текстом переводов]
 Харьков, изд-во "Права людини", 2014 

ru.wikipedia.org

Павличко Д. Вірші - Украинская литература (1-4 класс) - Книги - лучшие друзья (читать онлайн)


* * *
Іду по рідному селу...
Яке то щастя - хто збагне...
Дивитись, як вечірню млу
Пронизує тепер ясне,
Могутнє світло з хат, домів,
Де каганець колись димів!

Яке то щастя - свій народ
У світлі бачити! Мені
Оце найбільша з нагород
За всі страждання і пісні,
За все, чим жив і що творив,
За кожен молодий порив!

В оселях тих смачніший хліб
І голосніший спів дівчат.
Лиш хто на серце вже осліп,
Кого струїв минулий чад,
Мойого щастя не збагне,
Не зможе зрозуміть мене!

* * *
Біла черешня в небі
Над селом проплива,
Ніби заснулий лебідь,
Під крилом - голова.

Дівчина жде на мене,
Де бринять ячмені,
Веселим брилем ромену
Махає вона мені.

Мрієм про дні прийдешні,
Про те, як станем людьми.
Втім, чуємо, як черешня
Залопотіла крильми.

ДВА КОЛЬОРИ
Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.
Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.
Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш горточок старого полотна
І вишите моє життя на ньому.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.

ДЕ НАЙКРАЩЕ МІСЦЕ НА ЗЕМЛІ
           Де зелені хмари яворів
           Заступили неба синій став,
           На стежині сонце я зустрів,
           Привітав його і запитав:
            
           - Всі народи бачиш ти з висот,
           Всі долини і гірські шпилі.
           Де ж найбільший на землі народ?
           Де ж найкраще місце на землі?
            
           Сонце усміхнулося здаля:
           - Правда, все я бачу з висоти.
           Всі народи рівні. А земля
           Там найкраща, де вродився ти!

                              ЛЕЛЕЧЕНЬКИ
                                        3 далекого краю
                                        Лелеки летіли,
                                        Та в одного лелеченьки
                                        Крилонька зомліли.
                                        
                                        Висушила силу
                                        Чужина проклята,
                                        Візьміть мене, лелеченьки,
                                        На свої крилята.
                                        
                                        Ніч накрила очі
                                        Мені молодому,
                                        Несіть мене, лелеченьки,
                                        Мертвого додому.

* * *
О рідне слово, хто без тебе я?
Німий жебрак, старцюючий бродяга,
Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,
Прах, купа жалюгідного рам'я.

Моя ти - пісня, сила і відвага,
Моє вселюдське й мамине ім'я.
Тобою палахтить душа моя,
Втишається тобою серця спрага.

Тебе у спадок віддали мені
Мої батьки і предки невідомі,
Що гинули за тебе на вогні.

Так не засни в запиленому томі,
В неткнутій коленкоровій труні -
Дзвени в моїм і правнуковім домі!

* * *
Пахне хлібом трава,
Що купала мене з дитяти,
Пахнуть хлібом слова,
Що мене їх навчила мати.

Пахне хлібом терпка
Пісня батькової стодоли,
Пахне хлібом рука,
Що водила мене до школи.

Пахнуть хлібом гаї,
Де кохалися ми до згуби,
Пахнуть хлібом твої
Груди, очі, долоні, губи.

Пахне хлібом маля,
Що любов його народила.
Пахне хлібом земля,
Що дала мені сонце й крила.

* * *
У дитячому серці жила Україна -
Материнські веселі і журні пісні,
Та за мову мужицьку не раз на коліна
Довелося у школі ставати мені.

Непокривлену душу хотіли зламати,
Та ламалися тільки болючі киї,
Наді мною ночами відплакала мати,
Я ж не зрікся ні мови, ні пісні її.

І померла з гризоти вона молодою,
Залишився назавжди без матері я,
Та не був ні хвилини в житті сиротою,
Бо вела мене далі Вкраїна моя!

ШАХТАР
Попід землею ходить повзкома,
Але в душі покірності нема.

Він пробиває кам'яні пласти,
Видобуває сонце з темноти.

Таким я завжди бачу шахтаря.
Ліхтарик над чолом - немов зоря.

Низеньке небо, та високий лет,
Бо він трудар, мислитель і поет.

Горить не кожен твій рядок, либонь;
А в нього кожна грудочка - вогонь!

До рівня отакого ти зумій
Свій поетичний піднести забій!

bibliotekakirov.ucoz.ua


Смотрите также



© 2011-
www.mirstiha.ru
Карта сайта, XML.